Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 82

— Годую я тебе, отамане, скаргами, а ти, либонь, ще й не обiдав? Сiрко звiвся на ноги, одстебнув шаблю, повiсив її на молоденьку яблуньку.

— Кулiш варитимемо. Ось спочину трохи. — Й подивився на сонце. — Ще тiльки великий пiдвечiрок.

— Зараз соку вточу, — заметушився Нечепа, бо хоч i дружньо мався з ним Сiрко, одначе ж отаман!

Сiрко пiшов до невеликого куреня, що стояв посеред саду. Зняв кунтуш, роззувся, онучi понамотував на халяви чобiт. Нечепа тим часом принiс з льоху корець березового соку, настояного на липовiм меду. Сiрко подякував, дiстав у куренi стару кирею i простелив у травi. Горбун знову взяв скiсок i полiз у лiщиновi нетрi. Отаман лежав i дивився вгору. Над ним розкинула листяний намет яблуня, та такий густий, що жодної небесної проталини не було видно. Серед листя густо червонiли яблучка — маленькi й лискучi. Сiрко подумав, що навiть йому, воїновi, а не господарю, втямки, од чого це: надто густе вiття на яблунi, його треба розрiдити.

Й далi шкварчала сиворакша, i щебетало iнше птаство, й легiт–вiтерець ласкаво перебирав на яблуньцi тремкi листочки. Божа краса, якої нiколи не помiчав. Якщо поле, то рiвне чи нерiвне — для битви, якщо сонце, то високо чи низько — для битви ж, лiс — для засiки, рiчки — для байдакiв, а для серця — нiчого. Байдуже. Ось складе з себе уряд отаманський, заведе в байрацi пасiку, посадить башта–нець… Отакий, як у Нечепи. Щоб кавуни — як голови… Кавуни… Козачi голови. А зелене бадилля — то оселедцi.

…Оселедцi метляються над водою, та ще виблискують гострi вiстря ножiв. Стрибає, наче поламане колесо помiж небесних баюр, мiсяць; зорi як розсипаний жар, а рiка заломлює ноги, а рiка густа, як дьоготь, — намагається втягнути козака в глибину. Сiрко гребе обома руками, ножа тримає в зубах, тримається одинокої червоної зорi, що блищить над самим обрiєм. Врештi ноги дiстали мулького дна, вiн узяв ятагана в руки й тихо побрiв до берега. Поруч нього брели iншi козаки. Бiля самого берега йшли згинцi, а далi поприсiдали, й вода струменiла по мокрiй одежi, й тiло струшував дрiж, а вiн стискав зуби, аби не цокотiли. Хтось приглушено чхнув, й тодi сама втиснулася в плечi голова; десь заiржав кiнь i крикнула нiчниця. Бiля обличчя промайнув кажан. Сiрко пiдвiвся. Так само згинцi пiшов понад берегом. Зупинився. Чекав, коли вигулькне з хмари мiсяць. Добре, що вiн закутався в хмари, темiнь накрила козакiв, але вона накрила й шляхтянський табiр. Десь поруч має бути нiмецький редут. Увечерi вони видивилися його з Хмелем. Либонь, видивився гетьман i сказав, що редут укгрунтовано слабко.

— Запорожець пiвдня може сидiти на днi рiчки без повiтря, — сказав, i отамани, що стояли в нього за спиною, засмiялися.

Сiрко не смiявся. Вiн би навiть образився за запорожцiв, коли б гетьман не мав i себе за сiчовика й не починав з Сiчi свою велику справу. Дивився на гетьмана закоханими очима. Ворухни Хмiль пальцем — кинувся б грудьми на списи. Вiра пропiкала серце. Було солодко й страшно.

Вiн iшов попереду козацької ватаги. Вода вже стекла з одягу, тiло ломив холод. Тихо, по–кошачому перелiз через земляний вал, пiдповз пiд високого воза. Там хтось спав. Сiрко завмер на однiй нозi, переступив сонного. Знову виглянув мiсяць i освiтив табiр. Нiмцi спали, наче побитi. Либонь, виморилися до краю, кiлька днiв iшли болотами, далi вкгрунтовували табiр, а весь минулий день стояли строєм пiд палючим сонцем. Декотрi попiдкладали пiд голови сiдла — побрали з обозу, познiмали з себе панцири та залiзнi шишаки. Декотрi спали в панцирах — мають щастя, тих не чiпатимуть. Очi самi знайшли першого ворога. Цапина борiдка стримiла вгору, в руках тримав списа. Так, зi списом у руках, i пiшов на той свiт зайда з далекої нiмецької землi. Польський король заплатив йому за смерть.

Болiла в суглобi рука. Ятаган уже не яснiв пiд мiсяцем, а тьмяно зблискував. А потiм десь збоку пролунав крик. I гримнув рушничний пострiл. Спалах був короткий, неймовiрно слiпучий. Задзвенiла броня, забрязкотiла зброя. Козаки втiкали до Стиру, кидалися з розбiгу в дьогтярно–чорну воду. Вона прийняла їх. Але раптом знову вилущився мiсяць i освiтив кiлька десяткiв голiв. Для стрiльцiв це були гарнi цiлi. А потiм запалали на березi смолоскипи, й рiка з чорної стала червона.

Вiн прокинувся, лежав i дивився в густе плетиво яблуневого вiття, обнизане нiжним зеленим листям i червонобокими яблучками, а голова все ще притягувала до себе ляськi кулi. I обсипав її згори тонкий ценькiт синицi. Холодний туманець обвiяв серце. Сiрко нiколи не вбивав увi снi. Вбивали його. Й тодi вiн прокидався. А коли сам намiрявся на когось, йому або вломлювалася шабля, або пiстоль не стрiляв, а якщо пiстоль i стрiляв, то ворог не падав.

Отаман зiтхнув i скрушно подумав, що чомусь йому нiколи не сняться крислатi яблунi i пташиний щебет. I не сняться йому перемоги, а тiльки поразки. Найчастiше — оця. Дим вiд тiєї битви затулив сонце, i вже воно нiколи не дивилося ласкаво на цю землю. Як вояк, отаман, котрий обкрутився в п'ятдесяти великих битвах i майже всi виграв, багато разiв вертався думкою до цiєї, проходив через її пекло од початку до кiнця. Тепер вiн бачить все по–iншому, i в iншiй подобi вступає в неї, i складає про неї iнший звiт. Мислиться йому, що дуже часто битви програються тiєю чи iншою стороною ще до їхнього початку. Й то не через те, що мало було вiйська, що не так воно розташувалося, що стали супроти нього сили небеснi — дощi, спека, вiтри й громовицi, а через те, що мав такий чи такий стрiй душi той, хто розпочинав її. А той стрiй теж складався iз чогось: з якихось невдач, з якоїсь скрухи, з горя чи й хворостi. До людської душi може налипнути стiльки всього, що вона падає на темне житейське дно, як сокира.

Нi, либонь, все не так. I стрiй душi тут нi до чого. Хоч потiм (потiм!) багато балакали у вiйську, буцiм гетьман на той час хорував здоров'ям, що почалися в нього нелади вдома й був невдоволений Тимошем. Сливе не Тимошем, а тим, що Тимiш програв кампанiю в Молдавiї, i тiльки гетьман осягав до кiпця гiркий ужинок, який матимуть з того. Казатимуть: через той свiй кепсьмiй стрiї душi гетьман не напав на ляське вiйсько в дорозi вiд Сокаля до Берестека й не перешкодив йому переправитися через Стир. Хто скаже навiть сьогоднi: мiг Хмельницький напасти на ворога на вузьких греблях мiж Стирем i Берестечком чи нi?! Ця таємниця пiшла з гетьманом на той свiт. Все залежало вiд того, яких мав вивiдникiв, яку розвiдку чинили його козаки i якою мiрою довiряв тiй розвiдцi.

Першi утарчки виграли козаки. В однiй з них побував i Сiрко. Були б i дотерли на браннiм полi Вишневецького з вiйськом, якби не пiдоспiв тому в помiч Конецпольський та не вдарив козакам у спину, i їм довелося вiдiйти за переправу. I скурали козаки також кварцяних жовнiрiв на очах обох таборiв, i тiкали жовнiри в табiр, а козаки стинали їх. Козацький дух тодi злетiв пiд хмари, а ляський припав до землi.

На все життя у Сiрковiй пам'ятi тi табори — ляський над Стирем i козацький над маленькою, болотистою Пляшiвкою. А помiж ними чисте горбате поле, тiльки подекуди мрiють кущики лози та хвилюються високi, до пояса, трави. Козацький табiр обiп'явся трьома рядами возiв, зв'язаних мiж собою ланцюгами, i вкрився кiннотою. Ляхи виставили наперед гармати, за гарматами -. ряди нiмецької пiхоти, теж закутаної по краях кiннотою, далi пiвколом — гусари з червоними ратищами списiв, за гусарами — ляська пiхота, бранденбурзькi драгуни i шляхетське ополчення. Зранку поле вкрив туман, а коли вiн розвiявся i стало видно вороже вiйсько, Сiрко вилiз на воза й довго приглядався до ворожих лав. Бачив королiвську сторожу у тигрових та леопардових шкурах, гусар у залiзнiй бронi, з срiбними крилами за плечима, в шоломах iз страусовим пiр'ям, шляхетських ополченцiв, де кожне воєводство мало свою барву, у панцирах з довгими списами при сiдлах, iноземних рейтар в капелюхах з високими гребенями i оком пам'ятi бачив у себе позаду сiре козачо–мужиче вiйсько у свитах i кунтушах зi старими рушницями та приклепаними до дубових i кленових держалн косами. То бiднiсть iшла на багатство, то йшли зневiра i вiдчай на ожирiлу пиху i кровожерну лють. Й знову Сiрко не боявся: вiн знав, що бiднiсть завше хоробрiша за багатство, а неволя страшнiша за смерть. А ще вiн не боявся, бо попереду вiйська у горностаєвiй киреї з булавою в руках лiтав на гарячому аргамаковi батько Хмельницький i кидав валечнi поклики до вiйська. Тiльки раз оглянувся назад Сiрко. Лiпше б не оглядався. Йому замлоїло пiд грудьми, й лихе передчуття стисло серце. Неначе крило велетенського лiнивого птаха, там здiймався бiлий ханський прапор. Либонь, то було не передчуття. Сiрко нiколи не довiряв хановi, ханськi слова що пужина, басурман уже одвiяв усе наперед i зерно засипав до таємного сховку.

I те, й те вiйсько стояли супроти одне одного й знемагали пiд сонцем. Нiхто не вiдважувався розпочати битву. Коротка мить по тому, як розвiявся туман, здавалася миттю рiвноваги. Зараз хтось порушить її й почнеться сiча — та мить розтягнулася од ранку до полудня. У нiй спакувалися вiки, дотеперiшнi й майбутнi, i ввiбрала вона в себе стiльки страху, надiй, яростi, що ними можна було б розтопити небо…

Сiрковi лихi передбачення справдилися. У розпал сiчi хан i татари покинули козакiв i втекли з поля бою. Й не просто втекли, а забрали полоном Хмельницького. А потiм… Що було потiм, про те виспiвали–виплакали кобзарi. I як пополуднi почала находити на сонце хмара (так воно було насправдi), i як заспiвали ляхи молитву, i як пiшла лава на лаву, i як заревiли гармати й у пороховому диму сховалися обидвi лави, i як скаженiли конi та топтали пiшаниць, i як навiчно сплiталися трупи в панцирах з трупами у свитках, i як ляхи зайняли поле, де ранiше стояли татари, i як ударили на козакiв з трьох бокiв, i як вiяв козакам в обличчя вiтер, i як вони вiдступали до Плящiвки, i як зупинив битву дощ, посланий з неба мовби на те, щоб змити iз землi кривавi плями, i як окопувалися притисненi до болота козаки, насипали вали високi, рови копали глибокi, — посполитi — люди до заступiв звичнi, та й знали, що тiльки земля–матiнка може їх захистити, — i як градобоєм падали на табiр гарматнi ядра, i як робили козаки вилазки, i як ще раз уночi з ножами в зубах перепливали рiчку та сповняли у ворожому таборi криваву мсту.

Сiрко теж плив у тiй ватазi через Стир, вiн не сподiвався вернутися в табiр, одначе йому знову пощастило.

Про що ж iще спiвають кобзарi i розказують на призьбах дiтям покалiченi в тiй битвi козаки? Ще вони спiвають про те, як очолили вiйсько Фiлон Джаджелiй та Iван Богун, — спочатку Джаджелiй, а далi Богун, — як десять днiв i десять ночей билися з ляхами козаки, як погинуло на островi триста звитяжцiв i як останньому з них сам король обiцяв помилування, але козак того помилування не прийняв, а погинув зi славою.

Чого ж не виспiвали кобзарi? Об чiм мовчать бандури i кобзи? Вони не спiвали того, як шляхта привезла i поставила на землянi кучугури–бурти новi гармати, як пiшов дощ i не втихав три днi й три ночi, як розмокла земля i чорна багнюка натiкали в дранi козацькi чоботи, як шляхта вимагала видати Хмельницького Тимоша i Богуна i як ревiла тисячоголосе:"Ставай у плуг, бидло, ставай у плуг", як ляхи не хотiли приймати жодних умов на примирення, хоч козацькi посланцi нагадували королю, що тричi щадили переможеного ворога i самого короля, випускаючи його з оточеного i вже скураного табору, як влетiла в табiр чутка, буцiм Хмельницький повернувся, й пiднiсся козачий дух понад кошлатi дощовi хмари, i як та чутка не справдилася…

I як увечерi в недiлю козаки почали будувати три гатки, як кидали в прокляте болото вози, сiдла, кунтушi, чоботи, шапки, навiть порохiвницi та капшуки з тютюном. Як пхали поперед себе гармати i вдарили по шляхетськiй залозi, що чатувала по той бiк болота, i як прикривали той трагiчний вiдступ козаки–голоколiнчики, посполитi, стояли з косами насупроти супостата, та не вистояли до кiнця, й останнi кодаки кинулися на гатки овулом, i розламалися гатки, й чимало козакiв потонуло в болотi.

Про те кобзарi не спiвають. Либонь, чинять правдиво: тiльки перемоги, що закарбувалися в пiснях, роблять невiльникiв смiливцями, тiльки побiднi погуки — яса — роблять їх вiльними. Люди можуть лишатися в неволi, а пiснi — нiколи в свiтi. Вони перейдуть у спадок дiтям, онукам, правнукам, чистi, правдивi, величнi. I що вам до того, як брiв через болото по горло у водi молодий козацький сотник Iван Сiрко i як гарматна картеч перемiшувала з чорним багном бiлi лiлеї i зелене латаття. Латаття i лiлеї виростуть знову. I виростуть сини у Сiрка… Сини не виростуть. Виростуть дочки, вони народять онукiв. А вже тi народять синiв. Може, через двiстi, триста рокiв ймення такого — Iван i прiзвища — Сiрко не лишиться на Українi. Його правнуки матимуть iншi iмена й iншi прiзвища. Одначе лишиться пiсня. Про тих триста, якi поклали за лiпше померти, нiж пiти у неволю, i про всiх iнших, якi чесно, до останнього вiддиху служили своїй рiднiй землi. Пiсня закарбує навiки одне iм'я — Україну, во вiки вiкiв свiдчитиме тим, хто її спiватиме, що вони — народ вiльний. О внуки й правнуки! Ви оратимете це поле й не знатимете, що кожна ного п'ядь напоєна кров'ю. Що й земля ця масна й багата, бо обпилася кровi. I колос важкий, повнозерний, бо вирiс на тiй землi I раптом тривожно стиснулося серце. А чи ж спiватимуть?"Боже, — прошепотiв, — скажи менi, подай знак: намарнi чи не намарнi нашi жертви i вся оця руїна, овдовiлi матерi, посиротiлi дiти? Вiдкрий менi помисли свої, дай прозрiти майбутнє вiтчизни моєї. Без неї не мислю життя свого й прокляну внукiв, якщо вони забудуть пролиту батьками кров, зневажать нашу звитягу i нашi муки. Готовий стати сеї ж митi перед судом твоїм, тiльки скажи, що все, що посилаєш народу моєму, не в безконечну покару, а в майбутню славу".

Лежав iз заплющеними очима. Перед ними майорiло щось червоне, здавалося — трiпоче на вiтрi корогва. Поволi розплющив гарячi повiки. Якийсь час лежав непорушно. Виринав iз власних думок. Неначе з глибокого виру.

Рiзко випростав з–пiд голови руки, сiв. Стрельнуло в груди, рiзонуло в боцi. У кiстках, у суглобах, у всьому тiлi зачаїлися берестецькi, чортомлицькi i всi iншi тумани i вже не виходили звiдти. Аж не вiрилося цiєї свiтлої, ясної днини, що на цьому благословенному Великому Лузi можуть бродити такi пiдступнi тумани i дути такi палючi вiтри. У половини запорожцiв хворi суглоби, i чимало їх вихаркують з легенiв туман разом з кров'ю. Цiєї ось, останньої, що минула, осенi й Сiрка скувала хвороба, бiльше мiсяця ходив, як дiд Око. Дiд Око, колишнiй запорозький дозорець, просидiв пiввiку в очеретах, Оковi вiсiмдесят дев'ять, найстарiший сiчовий дiд, простуднi хвороби не скрутили його, як iнших, а поставили правця, вiн ходить, неначе нанизаний на ратище, голову не схиляє, далеко бачить, i, мабуть, через те, що бiль не полишає його тiла, всiх банiтує. Скрiзь бачить недбальство, несповнення старих звичаїв i шпетить кожного, кого здибає. Були спровадили старого в сiчовий монастир, але там йому не сподобалося, порядки там суворi, чернецькi, сварити нiкого, i вiн утiк. Й знову швендяє по сiчових вулицях та хрестить усiх зустрiчних скоромними словами, не зачiпає лише Сiрка, либонь, через те, що Сiрко побував у таких щимках, у таких сiчах, якi й Оковi не снилися.

Болячки отаман долає, про болi свої мовчить. I знає, що це ще таки не старiсть. Десь вона бродить неподалiк, чалапає босими ногами поза куренем, а в курiнь поткнутися боїться. Ще мiцна у Сiрка рука i дух його незборимий. I хочеться йому звершити багато, хочеться i далi жити в крутежi й кипiннi. Старiсть починається з обмеження хотiнь."Що з того буде? Та нiчого, як i з усього iншого". Саме так: тiло ще мiцне, але душа прагне все менше й менше. I врештi всi бажання збiгаються в одну маленьку крапку, яка може тлiти довго, як iскра на жаринi.

Сидiти на колодi й думати про щось своє, упокоритися лагiднiй днинi й медянистому гудiнню бджiл?.. Нi, ще рано. Хочеться iншого. I, аж тепер зрозумiв, хотiтиметься до самої смертi. Його серце не упо–кооиться нiколи — i думка поривається з цього медяного раю в широкий степ, на сiчовий майдан, на весь неозорий майдан український, у той вихор, в якому прокружляв без спочинку понад сорок рокiв. Вiн кружляв, як ластiвка в табунi кiбчикiв. Летiти тiльки прямо — то смерть. А вiн таки здебiльшого й летiв так, не терпiв глухих завулкiв i темних суточок. А доля шарпала його раз по раз, кидала на тини i на мури, вiн випростувався i йшов далi. Тодi вiн ще не знав цих слiв:"Нужда закон змiнює". Законом був заповiт батькiв i славних лицарiв рiдної землi. А вихри ставали дедалi дужчi, i вже не видно було видноколу, вже й сонця було не видно. Лукавили вороги, лукавили й деякi друзi, i, щоб не видати таємниць всього товариства, щоб ворог не вистинав вiйська, iнодi самому доводилося"змiнювати закон". А серце й далi не мирилося з тим, завдавало катiвницьких мук. Вiн карається й нинi, каратиметься й далi, до могили, i, мабуть, у могилi, що не змiг звершити задуманого, коли вперше взяв до рук шаблю. Помре з нею в руцi. На спокiй не має права.

Сiрко рiшуче одчахнувся од тих думок, встав i пiшов до куреня. Сонце вже зависло на самiсiнькiм краю балки, воно було схоже на щойно викуване в кузнi колесо, здавалося, ще мить — i покотиться по схилу та запалить лiщину. Нечепа вже порався бiля казанка, з трави стирчав гострий горб i крайок бриля.

Кулiш варили пiд старою грушею–пилипiвкою, до кулешу Нечепа подав горох тертий, а Пилип Курка принiс варених ракiв. Вiн таки не припiзнився, прийшов, коли кулiш уже умлiвав на жару, пафкаючи тугими, гарячими бульбашками. Це був високий, неначе жердина, худий чоловiк Сiркового вiку у чорнiй хламидi, рябий лицем, з тонким, як мантачка, носом i довгими вусами. Пилип Курка — колишнiй сiчовий дяк, який добровiльно вiдрiкся вiд свого сану i перейшов у запорожцi, а по кiлькох роках — у сiчовi пасiчники. А чорну рясу носив, щоб мали його за чорнокнижника й боялися. За його спиною, на безпечнiй вiдстанi вiд жару, що пострiлював червоними iскрами, лiг великий i теж худий одновухий пес з недобрими очима. Пес i справдi був недобрий, нишковий, нападав спотиньга — без голосу, мiг хапонути за литку несподiвано, нi сiло нi впало. Чи не найбiльше суперечок помiж Нечепою i Куркою виникало через того пса; Нечепа казав, що зроду не тримав би таку препогану тварюку, й просив не приходити з Гадом (так звали пса), але Курка не зважав на тi прохання, й щоразу слiдом за господарем волiкся i його недобрий охоронець. Сам Нечепа тримав песика маленького, розумного, котрий тiльки сповiщав господаря про чиюсь з'яву, на кожного звiра подавав iнший голос, вночi пильно стерiг пасiку, а при небезпецi ховався в тiснiй дiрцi пiд куренем. Там сидiв i тодi, коли на пасiцi з'являвся Пилип Курка з Гадом. Сiрко на мить приплющив очi (спомини сьогоднi заплiскували його) й побачив iншу постать i iншого пса… Висить посеред двору закопчений казанок, i бiлий дим стелиться попiд лiсяним хлiвом, i рябий пес вiдбiг далеко, аж до ворiт, пирхає од диму, й кашляє, похлипнувшись димом, батько, одганяє дим од обличчя баранячою шапкою. Батько любив варити кашу посеред двору. I очi в нього були веселi, i двi крутi, веселi — од диму — сльозини викотилися з очей, поблискують, неначе крапельки соснової живицi. Малий Iван iз братом допомагають батьковi..

Оце i весь спомин про батька. Той загинув, коли Iвановi не виповнилося й десяти рокiв. Батько був схожий на Нечепу, надто вдачею — добрий i сумирний.

На днi байрачної приладi споночiло швидко, одначе з того ж грушевого гiлля вже випручався тонкий, але ясний серпик мiсяця, й золотими гудзиками розсипалися по небу зорi, й грушевий корчик салапав двома язичками, — вiдсвiти од вогню грали на обличчях, на ложках i чарках, на мiдному куманцевi, що стояв посеред сiрячини, розiсланої для вечерi. З неба, з Чумацького Шляху, сипався бiлий пилок — божа сiль, святi досолювали й без того круто присолений кулiш. Вiн був гарячий, заправлений салом i диким часником, ще й зараз, вже знятий iз жару, вже на землi, пафкав i белькотiв щось у гарячцi та пускав пару. Перший черпав з казанка бiлою липовою ложкою отаман, за ним — Нечепа, срiбною, турецькою, i вже по тому Курка — мальованою, круглою, великою i щербатою. Докучали комарi, й Нечепа кинув на жар кiлька сухих кiзякiв, димок потягло вгору, вiн заструменiв i танув у темно–синiй безоднi. Пили калганiвку, їли кулiш iз тертим горохом, ласували раками, запиваючи їх березовим соком.

- Їмо–їмо, а наче й не їли, — сказав Курка, витягуючи довгу, як у гусака, шию та заглядаючи в казанок. — Коли б, пане Iване, не того… Колись пригощали мене таким кулешем. Блукав у плавнях i набрiв на косаря… Вiн i запросив до вечерi. Казаночок маленький, їмо, як за себе кидаємо, а хоча б на палець над'їли. Я помiтив теє та давай хреститися за кожною ложкою, а тодi дивлюся — кулешi в казанку тiльки на денцi.

Горбун сьорбав кулiш, скiпки не пiднiмав. Й тодi Курка зайшов з iншого боку.

- 0–хо–хо–хо–хо, хотiв би не согрiшити, однак з тобою, Трохиме, согрiшиш. Влови та й влови йому ракiв. Ог i вловив, ось i поїли, й оскоромилися. Страшний це грiх — їсти в пiст м'ясо.

— Ми їли не м'ясо, а рибу, — заперечив Нечепа.

— Ти що, вродився вночi, що не знаєш: раки — м'ясо, а не риба.

— Всяк учений християнин знає: раки — риба. Довго сперечалися, до яких божих створiнь вiднести ракiв, а тодi Нечепа сказав:

— Опрiч того, я безгрiшний подвiйно: по–перше, раками пригощав нас ти, по–друге, не знав i не знаю, можна чи не можна в цi днi їх їсти. Моє незнання звiльняє мене вiд грiха.

— Погляньте на цього водолiя, — пiднiс догори руки Курка. — Та ти ж у грiхах по саму шию. Чи ж можна вважати себе праведним, не знаючи закону божого!

— Бог у серцi, — смиренно вiдказав Нечепа.

— Взяв ти дорогу на небо, а вона, як та грушева палиця, геть крива.

— Богохульствуєш, дяче. А того й не вiдаєш, що можна знати божий закон од аза й до омеги, й сповняти його, й, сповняючи, коїти великий грiх.

— Небесне воїнство! — удавано жахнувся колишнiй дяк. — Що ти мелеш? Грiшити, сповняючи божий закон?

— А то ж як. Ти забув позалiтошню чуму, яка лютувала на святу покрову. Маловiрнi розбiглися по лiсах i водах й лишилися живi, а всi тi, хто пильнував строгого церковного закону, погинули вiд бобонiв.

— Бог послав спитанiє у вiрi сильним синам своїм.

- I забрав?

— Забрав.

— Яке ж тодi це спитанiє? Покрова лишилася без вiрних синiв своїх, — переконано мовив Нечепа й поправив патичком корчика, що почав пригасати.

— Найправеднiший з них, пiп Василiй, залишився живий.

— Вiн — найбiльший грiшник у своїй праведностi. Ходив вiдспiвувати мертвих i розносив чуму.

— Але ж сам залишився живий.

Сторінка 82

Назад Далі

1....80 81...83 84...94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.