Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 80

По снiданку, пошептавшись з Єлисеєм i Мироном бiля порога, Денис насипав у вiдро жару, засунув за пояс ножа й сокиру, взяв клоччя, смолу, пiшов з двору. Сироватка сподiвався, що вiн покличе Єлисея або Мирона, але той не покликав. Мирон лежав на очеретi, щось думав, а Єлисей гатив товкачкою по панциру черепахи, яку принесли з болота, намагаючись розтрощити його. Мабуть, робив це знiчев'я — нащо йому та черепаха?

Сироватка мив казанок, а сам зорив, куди пiшов Денис. Провiв нишковим поглядом його постать аж за кущi глоду й ще постежив, чи не вигулькне вона лiворуч од кущiв. Денис пiшов прямо.

Сироватка повiсив казанок на тин, посидiв трохи на дривiтнi, а тодi пiшов по двору, заглядаючи в усi копцi. Вiн помiтив, як заюртувалися Єлисей i Мирон, а вiн усе блукав, буцiм не бачачи їхнiх стривожених, злих поглядiв, бубонiв собi пiд нiс першi–лiпшi, котрi спливали на думку, слова. А коли пiдiйшов близько до комишникiв, сказав голоснiше, щоб почули:

— Лiтала в димар вiдьма, носила пiд комин жар, а був то не жар, а червiнцi. — Й по хвилi, пiдвiвши вгору очi: — Не обманюйте себе, не шукайте по полях та луках, бо нiчого не знайдете. А шукайте по глибоких льохах, за камiнним муруванням i обрящете. Не берiть бiльше, нiж здолаєте взяти, не спокушайтеся самi й не спокушайте iнших.

Був майже впевнений, що зерно впаде на заскороджену ниву. Лише раз оглянувся, й то мовби мимохiть, i побачив, що Єлисей i Мирон стоять, неначе наковтавшись давлючки. Шиї їм повидовжувалися, очi повикруглювалися, вони дивилися один на одного, й, либонь, кожному довбала мозок думка:"Якi ж бо ми телепнi. Та там же воно й лежить".

За кiлька хвилин у погребi вже гупали двi лопати. Погрiб був у сiнях, вiн зачинявся важенною лядою. Сироватка, зачинивши її, всунув у прибiй заздалегiдь налаштованого дубового прута, котрий мiг удержати й волiв. Вiн не став слухати слiзних квилiнь i погроз наляканих прибишiв, пiшов у двiр, ще й причинив сiнешнi дверi. Поки що не примiркував одного: як бути з Денисом — пiдiйти до нього, буцiм хоче допомогти смолити човна, й обамбурити дубцем чи пiдкрастися ззаду. Краще пiдiйти вiдкрито. Але Денису може заклюнутися в голову пiдозра. Та й, певне, вiн наказав своїм поплiчникам стерегти його… Напевне наказав. I тодi здивується, що Мокiй прийшов без них. А вiн дарма що однорукий, а дужий, як катемлик.

Мокiй вернувся, намагаючись не слухати жалiбних крикiв, зняв на стiнi в сiнях старий аркан, помастив салом петлю, знайшов у хатi ножа, заховав у халяву й знову зачинив сiнешнi дверi. Робив усе спроквола, неначе збирався на вигiн по коня, а не на прибиша. По тому пiшов до кущiв глоду. Там присiв i чипiв довго, прослуховуючи острiв, намагався вiдгадати, де Денис. Перед очима гойдалося вiзерунчасте листя й довгастi, вже обв'юженi червоною смагою ягоди, вiн зiрвав кiлька штук, пожував терпку, майже без смаку м'якiть, сплюнув пiд ноги. Врештi в березi, трохи праворуч, почувся стукiт.

Сироватка запримiтив те мiсце — двi верби, що мовби похилилися одна на одну.

Спочатку долав путь подумки, а вже потiм лiг i поповз ужакою. Пластував колишнiм Драпаковим ланом — зарослим пирiєм, вiвсюгом i самосiйним житом, невдовзi захекався, упрiв, лiг перепочити. Подумав, що рано почав горнути черевом груддя, можна було трохи проколiнкувати ще. Але братися навколiшки далi — зась. Долав п'ядь за п'яддю, обмацуючи очима кожну стеблинку, кожну грудку. Навчився в степу пiдкрадатися до сайгакiв та дрохв, бувало, пiдповзав, що мiг хапати їх за ноги.

Вiн пiдкрадався згори вниз, з одного боку, це давало йому перевагу, з другого — таїло небезпеку. Перевагу — зручнiше кинути аркан, небезпеку — мiг заздрiти Денис. Вiн длубався в перекинутому догори дном човнi, вогнища не розкладав — конопатив. Викладав рядочками клоччя, кiнцем ножа заштовхував у щiлини. Сироватку найбiльше непокоїло, що Денис тримає в руках нiж. Брийоне по аркану й кинеться на нього. А стояв Денис зручно для кидка: широка, трохи зiгнута, в полотнянiй сорочцi, спина перехняблена в правий бiк, велика, з розкучманою чуприною, на товстiй, засмаглiй шиї голова теж похилена вправо, кинути, смикнути — й полетить прибиш шкереберть. Сироватка пiдповз близько, крокiв за десять, тепер потерпав: що, коли Денис розпростається й пiде в його бiк? Отак вiзьме й пiде, не випускаючи з рук ножа–колiя. Для чого взяв саме колiя?

У цю мить Денис глибоко, майже по дерев'яну колодочку, загнав у щiлину ножа й розпростався. Лiвою рукою, власне, культяпками–пальцями, потер шию, правою почав затягувати тугiше вузький ремiнний черес. Лiпшого моменту годi було чекати. Сироватка швидко пiдвiвся, вмах безпомильно метнув аркан. Мабуть, Денис почув трiск трави або посвист аркана. Вiн кинувся, але волосяний зашморг хльоснув йому по горлу. Сироватка чимдуж, обома ногами впираючись у землю, рвонув на себе аркан. Посмик був такий, що Денис громохнув навзнак, неначе пiдтятий кулею. Йому й справдi забило памороки — чи од того, що стис горло зашморг, чи затявся головою об тичину, котра була пiдкладена пiд човен i визирала довшим кiнцем. Сироватка двома стрибками опинився бiля нього, хотiв приставити до горла ножа, а тодi побачив, що прибиш без тями, перекинув його долiлиць i вiльним кiнцем аркана скрутив руки. Денис застогнав, розтулив очi й повернув голову набiк. Обличчя йому зсудомив жах, здавалося, хтось розтягнув його з двох кiнцiв, рот вiдкрився, й там щось забулькотiло. Очi зупинилися на лезi ножа в Сироватчинiй руцi, з бiлих стали червоними. По його спинi, по головi бiгали мурахи — лежав бiля мурашиної купки, одна навiть дряпалась по великiй шерхлiй губi, вiн не вiдчував того.

— Не знайшли ми золота, — важко ковтнув Денис борлаком, так само косуючи гарячими зiницями на лезо колiйського ножа. — Хай чорт вiзьме мою душу, коли це неправда. Хай вб'є блискавиця в першу ж громовицю. Жодного таляра не викопали.

— Не треба менi того золота, — сказав Сироватка. Гарячi вогнi в Денисових очах одразу ж вичахли, погасли — вже не помишляв винести звiдси душу. Подумав, що Сироватка — упир або божевiльний, котрий втiшається людськими смертями.

— То, виходить, ти даремно загубив Драпака i його челядь, — знову сказав Сироватка й вiдступив на крок, щоб прибиш не вдарив по ногах, бо помiтив на його чолi якусь думку.

— Схаменися, чоловiче, — крутнув шиєю Денис. — Драпака i всiх iнших взимi татари потопили в криницi. Через те й води звiдти не п'ємо. Аж весною повитягали з Єлисеєм i Мироном. — Тепер Денис подумав, що це прийшов Драпакiв родак i хоче помститися. Йому зажеврiла надiя порятуватися, й вiн заговорив швидко, ковтаючи давку слину, що чомусь набiгала в рота. — Хочеш — покажу могилу. Драпака й Куделю укинули до криницi живцем. А тих спершу порубали.

— Кого тих? Кажи на ймення, — суворо приступив Сироватка.

— Устю Драпакову й Романа, сина, й Саливона. Двоє челядникiв поїхали в хуру й овсi не вернулися. Може, втекли, може, татари перестрiли їх у степу.

— Хто?

— Семен i Тихiн.

— А Лаврiн, чого про Лаврiна мовчиш? — з погрозою запитав Сироватка.

— Не знаю, не служив такий у Драпака, от же їй–богу. Хрест святий i сорок мученикiв тому свiдки, я сорок перший, — забожився Денис. — Коли б я збрехав… — I враз закинув шиєю й вертонув плечима, аж Сироватка вiдскочив i пiдвiв ножа. — Це ж той парубок, що його одправили в турецьку столицю! Так, так, — закивав головою i аж посмiхнувся — куточком рота, в один бiк — химерно й страшно. — Його татари в степу пiдiбрали. А дiвка — Килiяна, у Драпака служила. З парубком якимось прибилися, Марком його звати. Вона з Лаврiном розмовляла в дворi, поки татари для них конi лаштували. Обзивалися одне до одного. Вiн її шукав i на хутiр до неї йшов.

— А де ж ти був? Звiдки все знаєш? — запитав Мокiй, i в його голосi проступила пiдозра.

— Я заховався.

— В хлiвi, в клунi?

— Коли б то… Та нi… сiно перерили. Знайшли б. У заметi пiд хатою. Оце ось, — ворухнув безпалою ногою, — I на лiвiй руцi теж пальцi поодморожував. Праву пiд пахвою держав. Щоб хоч одну вберегти.

Сироватка слухав прибиша, й жура йому стискала серце дужче та дужче. А потiм до неї долучилася надiя й трiшки радостi — все‑таки живий Лаврiн, хоч у неволi, та живий, не погинув. Але чому вони не вбили його, а одправили аж у турецьку столицю? Запитав про те в Дениса, але той не знав. Було видно, що Денис каже правду;

Сироватка присiв на човна i попросив прибиша розповiсти все, пообiцявши по тому вiдпустити. Денис повеселiшав, проте мало що мiг додати. Йому найдужче вбився в пам'ять крик потопельникiв, i хоч те було трохи пiзнiше, — спочатку Драпака й челядь примусили викидати з клунi солому та сiно, — але крик i зойки витисли з пам'ятi майже все. Крiзь той крик ледве проступило кiлька слiв, що ними промовив до дiвчини парубок, i одповiдь Килiяни, i її плач. З них вiн зрозумiв, що дiвчину викрав Марко, обдурив її, вiн теж лишився живий i повiв татар на Сiч. Далi розказував про Марка. Як той приїхав, як пристав у найми.

Сироватка того не слухав. Марковi доля свiй присуд справила. Мокiй думав про Лаврiна. В очах йому стояла зима, заснiжене Драпакове подвiр'я й Лаврiн у сирицi. Для чого татари повезли його за море? Тiшило одне — Лаврiна повезли туди як бранця. Але це й лякало. Для чого повезли? На галери, в темницю? Тодi чому забили всiх iнших?

Того не мiг вiдгадати. Проте сподiвався, що одгадають мудрi люди на Сiчi, одгадає кошовий. Вiн спробує дiзнати про Лаврiна все й викупить його з неволi. Або обмiняє на якогось турецького бранця. На Сiчi й зараз сидить кiлька яничарських аг, взятих узимi, за них iз‑за моря не прислали викупу. От на котрогось з них i обмiняють Лаврiна. Хiба вiн не вартий якогось яничарського аги!

Сироватка повеселiшав од тих думок i вже майже приязно подивився на Дениса, що затих i, гасячи надiєю безнадiю, дивився на Сироватку. Мокiй обдивився човна, на котрому сидiв, пiдвiвся. Човен не просмолений, але вже законопачений, якось до того берега дотягне. Пiдважив його тичиною, — вiн був легкий, — перехопив руками, перекинув i посунув до води. На Денисовому обличчi знову зачорнiли похмурi тiнi, а в бiлих очах заметалися червонi метелики. Сироватка повернувся до нього, сказав, дивлячись з жалем i огидою:

— Не знаю, скiльки ви запропастили душ, котрi, як оце я, заявилися на цей острiв. Менi ти теж готував не бубон до танцю. Не суддя я тобi й не сповiдатель. Колись доскочиш свого. Встанеш -i пiдеш, як переїду на той бiк. Не спробуй вставати ранiше, вернуся й покладу назад дрючком.

Вкинув у човен сокиру й колiйського ножа, посунув човен на воду й стрибнув сам. Човен загойдався. Сироватка вперся тичиною в багно, погнав його через осоку до другого берега.

РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТIЙ

А ковалi знай кували, та не всi водне: хто шаблю–домаху, хто лемеша гнiздюковi, хто кочетки для весел рибалкам з Орiлi, хто пiдкiвки на молодi чоботи, а дiд Слива свистiлки та пищики — здитинiв на старiсть, викує, посвистить, а потiм роздає тi пищики дiтям по хуторах. Кузнi стояли над Чортомликом, усi вряд, загнанi в землю, закiптюженi, Сливина — безверха, жужелицю висипали на берег, i вона чадiла синiм димом. Перед кузнями — потрiсканi жорновi каменi, на них запорожцi точать коси й шаблi, люблять також вони посидiти на тих каменях та погомонiти про нелегке козацьке життя–буття. Ковалi — майже всi характерники, любо з ними погомонiти, хоч трохи й страшно. Ковальське плем'я дружне й запекле. Зачепи одного — збiжаться всi. А треба — й чортовi в морду плюнуть. Разом i поодинцi. Недарма кажуть, що то коваль з чортом у Чортомлицькiй могилi скарб заховали. Насправдi ж ковальський скарб — руки. Всiлякi є майстри, один умiє тiльки коня пiдкувати, а iнший викує колiща до французької рушницi, й жоден чоловiк на свiтi не скаже, що викуване те колiща над Чортомликом, а не над Сеною. Є такi ковалi, до яких люди пливуть плавом, вони одсилають їх до iнших майстрiв, а тi не йдуть, мовляв:"Я зачекаю". — "Так довго ж". — "Скiльки буде". Коваля чути по дзвону молота, а слава їхня лунає на сотнi верст. Сiрко й сам, коли йому щось треба, звертається тiльки до Скуби, i ламає перед ним шапку (якщо йдеться про своє, власне), i погрожує ногаєм (якщо йдеться про громадське). За останньою кузнею — кiлька гут–димарок, де пе–реплавлюють залiзо, одна курiла, й двоє чубатих дужих ковальчукiв волокли щипцями до води червону гуску — залiзний зливок пудiв зо два. Вiд кузень i гут тягло гiрким запахом залiза та крицi, вiд пекарень слався запаморочливий запах свiжого хлiба (пекарi саме кiнчали випiчку), обидва запахи сягали широкої базарної вулицi, намагалися потяти один одного. Не потинали, змiшувалися i так, перемiшанi, розсiвалися по лузi. Дух хлiба i запах крицi одвiку ходять у парi. З кривобокої ятки на краю майдану просто пiд ноги Сiрковому коневi вибiг низенький, рудий крамар з сувоєм синьої габи в руках, задзигорiв щось швидко–швидко, показуючи тим же сувоєм на козака, що, обiпершись об облiзлу колону ятки, смоктав люльку. Врештi Сiрко зрозумiв, що йому торочить крамар: дав вiн козаковi синьої габи, той узяв її буцiм показати кравцевi — мовляв, чи вистачить на штани та кунтуш, а тодi габу повернув, утявши собi шмат на шапку.

— Киш, — сказав крамаревi Сiрко, — йди з позовом до суддi — по чину, нехай судить справедливо зрiлим оком.

Крамар лупав очiїма, вiдступав — сам знав, що звернувся не по чину, йти до суддi теж не хотiлося, бо позовний калач, либонь, коштує стiльки, як те сукно, та й невiдомо, чи ще вiдсудить. Сiрко проїхав повз ятку, бiля якої стояв козак: кабардинка з нашитим навхрест зологим позументом була насунута аж на лоба — добряча шапка, мабуть, з тої–таки габи, — очi з–пiд шапки зорили кудись понад ятки, вони були лiнивi, вдавано–лiнивi, в їхнiй глибинi чаїлися глуз i насторога, адже не сподiвався в такий мент нахопитися на кошового.

За ятками i крамними коморами стояло кiлька комор без вiкон — темних, великих, з дубового тесу — фуражних i зернових. Бiля Сiчi годується гибiль усякого люду, їдуть сюди вони з усiєї України, декотрi проциндрюють i те, з чим приїхали, iншi наживають статок. Одної солi Сiч споживає за день кiлька пудiв. А хлiба, а пшона, а горiлки! Як сипонуть удосвiта з куренiв кухарi з кухарчуками — тiльки наповнюй мiру та лiчи грошi.

За останньою, на два ганки, хатою — вiйськового кантаржея — на зеленому лужку помiж кущиками верболозу прослалися бiлi дорiжки — сiчовий пiдпаламар поправ церковнi рушники й розiслав сушигися. А сам, босий, закотивши штани на бiлих цибатих ногах, походжав, як журавель, над Чортомликом. Побачивши отамана, вклонився низенько:

— Чолом, вашмосць.

Сiрко хитнув головою. Пiдпаламаря виживає з церкви пiп, от той i шукає допомоги в кошового. Вiд сiчового передмiстя бита дорога правувала на. далекi горби–в степи, Сiрко ж повернув на дорогу лугову, що петляла помiж кущiв та ковбань. Цiєю дорогою можна проїхати майже через увесь Великий Луг, одначе тiльки зимою i в сухе лiто, й проїде той, хто знає кожен її викрут, кожне озерце, кожен кущик таволги. Проте о цiй порi й цей шмат дороги — вiд Сiчi до сiножатей — був добре накочений. Козаки саме звозили сiно з лукiв пiд сiчовi повiтки — ордини. Сiно звозять влiтi, коли зiйдуть з лукiв води i затужавiють дороги. Гарна то пора по всiй Українi. Ще не виспiли в садах грушi, не загускли пахучi меди, л; то ще входить у повну силу, ще попереду його принади, його розкошi, ще далеко до мозольних, важких жнив, а вже й звершено щось значне, вже пливуть, зачiпаючись за лiщину, важкi гарби, i луговi запахи переповнюють клунi по самi вiнця. На цю пору сiно вже в стогах. З сухих мiсць копицi стягують волоком, а з низинних, болотистих виносять на руках на вишмульганих до блиску рожнах. Для запорожцiв ця пора особлива ще й через те, що вони при дiлi, либонь, чи не єдиний раз на рiк при дiлi всi, i їхня хлiборобська совiсть, — вона ж таки хлiборобська, таки ж косарська, — мовби упокорена, заспокоєна. На свою годувальницю шаблю запорожець в той час i не дивиться, мовби аж гребує нею, i вона без оскарги висить на стiнi.

Дзвонять у хистких рокитах журавлi, ситi конi ходять без припону, молодi козаки казяться у копицях, розбиваючи їх до дна. Старi, вусатi запорожцi вдавано, а то й не вдавано сердяться, намагаються остудити гарячу кров холодним погуком, та ба…

А куренi змагаються, а куренi пруть один поперед одного — який звезе перший, тому отаман похвалявся поставити на кожного братчика по оковi воронцю. Скриплять гарби, круто вигинають спини половiї, мурi, муругi, прикро–сивi, рябi, перiстi: височеннi, притороченi ясеновими рублями вози пливуть глибокими колiями по лузi, i широко розтуленi вiд жаху очi смолок проводжають їх. Це ж i до них може дiйти черга, це ж i вони попливуть отим мертвим шемрiнням. А козаки гогочуть, пiдсаджують одразу на вози по цiлiй копицi, й старi дiди в полотняних штанях буркотять у небесах — не справляються з навалою сiна, та ще кабешує, скидає брилi вiтер i наганяє в очi сльозу. Свiт очамрiв, свiт пропах сiном — луговим, болотяним, грудковим, степовим, свiт гойдається п'яно i весело. I Сiрко очамрiв од того запаху, i в нього голова пiшла обертом.

I враз навкiс, як шабля через тiло, пiшла думка: богом створенi для цiєї роботи. I вiн також. Громадити високi, до неба, стоги, вигулювати воли i конi, золотим зерном засiвати ниву. Стоги громадити. Йти вгору i вгору. А вони — вниз i вниз. Копають шаблями могили. Замiсть зерна — гаряча картеч… I вже скiльки рокiв! Столiття! Iншi народк хоч встигають зiбрати посiяне. А вони ледве посiють — треба переймати чужi конi."А ми конi переймем, переймем…"Звiдки це? З дитинства. Бач, забувся дитячих пiсеньок. А так хочеться дитяти… Внука хочеться. Посадовити поперед себе в сiдло. Нi, не в сiдло, а на сiно. На самий вершечок. Щоб тремтiло… i не виказувало свого страху.

"Хiба можна цiєю рукою пестити дитячу голiвку?" — зринає зненацька. I дивиться, вражено дивиться в широку долоню з мозолями од шаблi i в чорних накрапах од пороху.

А запорожцi регочуть, запорожцi зачiпають отамана. Не витримує й вiн. Бiсовi дiти, кислякiвцi, вже пiдгрiбають стожарища! А мiнчани ще тiльки розшивають дев'ятого стога, а всiх стогiв у них бiльше, нiж пальцiв на руках i ногах у їхнього отамана. Правда, на лiвiй руцi в отамана не вистачає одного — великого — (турок одкусив у пiшiм бою), одначе довго ще їм сутужити.

— Чого ж це у вас, сучi дiти, чуприни сухi?

— Йди, отамане, до нас, буде твоя як хлющ.

— Ласi ви до дурнички… Понаїдали пуза. У Сильвестра вже й очкур не сходиться, — каже отаман i, шкилючи з Сильвестра, вдавано–скрушно хапається обома руками за штани.

Сторінка 80

Назад Далі

1....78 79...81 82...94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.