Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 8

Далi були листи од хана, зашитi в тафту i перев'язанi синiми стрiчками. Чаус, що доправив їх на Сiч, волiв, аби читали їх при ньому. По нього послали Перехреста, що сидiв на призьбi з Мiюським. Великим кривим ножем Гук розпорював тафту, як жирних лисок або огарiв. Хан писав, що цього лiта козацьким хуторам од татар пагуби не буде, схиляв до миру й просив роз'їздити границю, як указано на мапi. Журився попереднiми кривдами, клявся в дружбi, обiцяв поменшити мито на переправах для чумацьких валок, котрi йтимуть до Перекопу по сiль. I таким солодким напоєм були розведенi його слова, аж важко було повiрити, що вони йдуть од серця, не сповненого отрути. По тому почали дiлити пограничнi землi. Татарський посол, маленький, чорненький, очицi так i бiгають, нишпорять, виловлюють з твого обличчя найменшу вiдмiну — ну тобi диявол, недарма й наймення таке має — Чорт–хасан. То дивувався, то посмiхався, то лаявся, вiдступав до дверей, пiдлiзав пiд самi вуса кошового й дивився знизу вгору чорними, як вугiль, меткими, як мишi, очицями. Лопотiв i лопотiв. Гук, що правив обов'язки бута, ледве встигав перекладати.

— Чаус каже, що татари не будуть чинить цього лiта iнкурсiї на козакiв. Що морове повiтря вигубило у них багато людей i худоби, що в них. безкорм'я i безкiння i що сам хан прикутий тяжкою недугою до лiжка. Аллах i бiда просвiтлили розум дивану. Краще багато торгувати, нiж багато воювати. Однинi од татарських ташiв до козацьких хуторiв простеляться мирнi тропи. Але дайте нам цього лiта пасовиська по Єланцю.

Звичайно, таке бувало й ранiше, що татари просили миру. Коли приходить морове лихо, попросиш запомоги в будь–кого. Сiчовики, якщо складали обiцянку, трималися її твердо. Траплялося, навiть пускали татар на свої пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од своїх вивiдувачiв з Криму та Перекопу. В грудях йому перекочувались гострi отрутнi краплi притлумленої злостi й глузу, вiн посмiхнувся в думцi — теж злостиво, але на обличчя тiєї посмiшки не випустив. Смiх ходив йому по серцю, але обличчя кошового лишалося вiдкритим, простакуватим, трохи нiби подивованим. Затим по ньому проповзла хмарка недовiри, але теж буцiм випадкової, яку хотiв прогнати й не мiг.

— Ми б i повiрили, та ази ж не читали послання нашої чати з Бугу, — сказав Сiрко, i Гук iз здивуванням звiв на нього очi — адже отаман вiдкривав таємницю вiйськової канцелярiї. — Але Сiрко удав, що не помiчає того погляду, провадив далi: — Не своєю лозою обплiвся гонець. Правує вiн не з Криму, а з бiлогородської орди. Може, бiлогородський мурза хоче обдурити й мене i хана? Дати б цього чауса на квестiю, допитати червоним залiзом: звiдки приїхав i де взяв ханську печатку?

В грудях кошовому й справдi закипала злiсть на брехливого татарчука, вже не стримував її i глипнув на нього вогнисто.

Помiтив, що повужчали при тих словах чорнi зiницi татарина i занурились кудись у глибiнь очей швидкi тiнi. Татарин знав козацьку мову. Сiрко знову осмiхнувся в думцi, тепер уже повною мiрою глузливо, аж терпко.

"Хан зараз у ногайськiй ордi", — подумав, а вголос сказав:

— Та не в наших це звичаях. Запитай у нього, — кивнув товмачевi, — одколи це Гнила Лука стала татарською?

Вони знову вернулися розмовою до кордону, татарин i далi обстоював кожен видолинок, але не так запекло, як перше. Коли вiн пiшов, щоб прийти завтра i вже укласти доконечну угоду, Яковлев i Гук перезирнулися, генеральний писар потер долонею товсту червону шию i сказав:

— Не важився татарин до великої незгоди. Хитро ти його, отамане, квестiєю прилякав.

— До незгоди вiн не важився не через квестiю…

— А з яких же респектiв i причин? — запитав Гук i посмiхнувся. Вiн завжди осмiхається так багатозначно та глйбокомудро, мовляв, я знаю все краще за вас. За цю посмiшку кошовий трохи його недолюблює.

— Було, ледащо, повноважне на всi уступки, — сказав кошовий. — Мав таке повелiння. Вiн тiльки удав переляк. Ми полегшили йому перетрактацiї.

Яковлев погодився, Митрофан знизав плечима.

"А хан, може, й не в ногайського мурзи, — подумав знову. — Мабуть, чаус умисне заїжджав туди, аби прип'ясти нас до ногайської орди… Задав же, клятої матерi, невiра, загадку".

Одне було вочевидь — татари цього лiта вирушать великим походом. Хан нещодавно їздив у Адрiанополь, отож їх пiдпиратимуть турки. Пiдуть сушею чи морем? Того козацьким лазутчикам вивiдати не вдалося. Сушею — шлях довгий, та й козаки про все довiдаються заздалегiдь. Либонь, не тiльки сушею. Бо очакiвський мурза потаємно лаштує малi галери.

I ще подумав, як мiцно, круто сплелося все докупи. Всi попереднi днi впали в оцей лагiдний божою ласкою день i б'ють у мозок та серце.

Все життя йшов до чогось невловимого, почував його, але не обiймав мислiю, здавалося, мiг до нього дiткнутися, одначе то була омана, бо лишався й далi на краю безмежного дикого поля. А ще почував бiль. Гострий, тонкий, нiби там, бiля серця, стримiв нiж. То щемiла й квилила рiдна земля. Не пам'ятав, одколи її горе стало його горем. Од тих днiв, коли золотi алтини лягли на Хмелевi очi й по тому закружляли чорнi вихори? Часом усе, що чинилося довкола, видавалося злою шабельною сiччю в густу хуртовину. Тут вже не видно, хто кого тне, й нiхто не має сили спинитися. Й не бачать того, що на них котиться важка лава, яка ось–ось змете всiх. Треба якось зупинитися, повернутися грудьми до лави, зчепитись руками. Турецька iмперiя нинi така дужа, якою ще не була нiколи.

Сiрко пiдвiв голову: Яковлев i Гук стривожено дивилися на нього. Отаман усмiхнувся. Й обом одразу полегшало на душi — усмiшка в кошового була ясна, збадьорлива.

— Нiчого, поганського горiха розгриземо. А тепер давайте обмислимо, що сказати послам, — мовив. — Мабуть, легше гребти на галерi, нiж вести тоту балачку.

Яковлев хитнув головою, поплямкав губами, неначе доїдав вареника. Губи в нього великi, вивернутi, й велика голова, брезкле, м'яке обличчя, сiро–бiлi, безбарвнi очi, — на перший взiр здається, що писаревi все байдуже, насправдi ж вiн уважний, доскiпливий, а ще — гранично чесний. Викликало в ньому посмiх лиш одне: молодився. Фарбував вуса й носив строкату одiж. А перед ким тут молодитися? Може, змагається з пiдписарем?

— Скажемо те, що намислили вчора.

— Вчора — то не сьогоднi. — Й пiдвiвся, пружним потиском рук розiгнав застояну кров. — Що ж, писарю, скликай судне колесо. А я тим часом викурю люльку.

Пiдписаревi здалося, що настав мент наблизитися до кошового, й вiн сказав удавано–захоплено, багатозначно, хоч трохи й до–гiдливо:

— Ох i гула вчора корчма"При калинi"над Чортомликом!

Сiрко покошлав крутi брови.

— Не за твоє пив, пiдписарю. Пильнуй свого.

Гук хвацько крутнув вусики.

— Пильную, отамане. Сам учора пригощався мускатом.

— Не хвастайся. I не бреши. Останню пляшку мускату оддали послам. I того, рiдше заглядай у чарку, частiше — в папери.

Гук знiтився — все в нього сьогоднi виходило не в лад. З‑за свого столу пiдвiвся Яковлев. М'який, усмiхнений, утаємничений у якiсь свої думки. Пригладив довгого, сивуватого, зачесаного, як у дячка, на два боки чуба. Перебрав на себе обов'язок вiдводити отамановi громи од свого улюбленця. Плеснув того по плечу, кинув коротко:

— Чеши. Отаман жартує.

Послав пiдписаря кликати суддю, осавула, значних козакiв–Носа, Брекала, Голода, Квашу, що вже чекали бiля Шкуринського куреня.

Тi, що заходили, сiдали на двох довгих, вкритих обрусами лавах попiд стiнами — з одного боку сiчовики, з другого — посли. Старi сiчовики тримали в зубах порожнi люльки: i в куренi, i в канцелярiї палити не вiльно. Декотрi позвикали до порожнiх, то й рiдко палили, старий Кваша востаннє натоптував свою в золотому обкладi носогрiйку лiт десять тому. Але носить за чересом, пхає в зуби — який то козак без люльки. В свiтлицi панувала поважна тиша, бо обсiдалися на лавах значнi козаки, шановнi люди, неквапливi в балачцi, тверезi розумом i сповненi самоповаги. Тишi вимагає i козацька регула — звичай. А вiн на Сiчi — найповажнiша сила, на ньому засноване все її буття: порядок, способи бою, честь i посмертна слава. А що писанi закони завжди можна переписати по–новому, неписанi — непоруигнiшi за них. Є в козакiв i писанi закони, знають вони закони i сусiднiх народiв — на рiзьбленiй поличцi бiля дверей лежать i Магдебурзьке право, i литовський статут, i царське"Уложенiє", i кiлька латинських та турецьких книг, але мудростями з них козаки послуговуються не вельми часто.

Сонце свiтило в покутнє вiкно, через усю свiтлицю пролягла широка сяйна рiка, в якiй плавали дрiбнi порошини. I всi разом подумали про неї, як про справжню рiчку, а воднораз про те, кому пощастить переплисти її. Царевi посли — пiддячий приказу Малої Росiї Семен Щоголєв та сотник стрiльцiв Василь Чадуєв були у важких ведмежих шубах — приїхали ще за морозiв i чи не знайшли на себе на крам–базарi справної одежi, чи не хотiли одягатись у козацьке — повпрi–вали од самого початку, витирали пiтнi чола долонями, були червонi, немов пiсля лазнi. Вони не пообмiтали чоботи, на долiвцi бiля їхнiх нiг темнiли калюжi, i Гук недоброзичливо зиркав у їхнiй бiк — затирати калюжi доведеться йому. Кошовий довго мовчав, посли поглядали на нього, не одважувалися почати розмову. Врештi Сiрко махнув рукою. Першим пiдвiвся з широкої липової лави Щоголєв, високий, рокiв сорока чоловiк з широкою, розкiшною бородою, розумними очима, вiн читав цареве послання, написане словами грiзними, за якими вловлювалася розгубленiсть. Послання було довге, Щоголєв не дочитав i до половини, а пiт зблискував у нього не тiльки на чолi, а й на бородi та вусах. Кiлька крапель упало на папiр. В листi оповiдалося, коли народився царевич Симеон, од чого помер, хто тому свiдки."Мощi його похованi в царственому великому градi Москвi, — читав Щоголєв, — в церквi архiстратига Михаїла, в присутностi його царської величностi, на яких похоронах були святiйший Iосиф, патрiарх Московський…"По тому йшов довгий реєстр бояр та єпископiв живих та померлих, котрi бачили мертвого царевича. А далi цар знову наказував i просив видати послам псевдоцаревича й обiцяв за це милостi та нагороди.

Сiрко слухав пригусклий голос боярина, а сам думав про те, що лиха через Симеона доведеться запорожцям вхопити великим ковшем. Але коли б вони видали авантюрного й самовпевненого парубiйка, з того теж добра не мали б, то бiльше перед великим басурманським рушенням. У Москвi про замiри туркiв i татар нiчого не знають. Ймуть вiри не запорозьким посланням, а Самойловичевим, а той уводить в оману царя. Каже, що запорожцi хочуть на тому застрашеннi погрiти руки. Боїться вiйни, одводить її думкою, те знають його старшини, нашiптують у вуха гетьману, чого сам хоче: турки на силi не зiбранi, гострять шаблi проти Європи, а не проти них, вiйною на Україну не пiдуть.

Помалу в думки кошового почала просмоктуватися досада, яка роз'їдала спокiйнi слова, приготованi ранком.

Потiм було прочитано послання гетьмана Самойловича.

— Гетьман наказав нам без самозванця i донських забродiв не вертатися, — мовив по читаннi гетьманський посол осавул Черняченко. Його круглi на квадратовому, борсучому обличчi очi поблискували зухвало. Мовляв, бачу вас наскрiзь, знаю наперед, в яку сторону гнутимете лозу. Надихався вiд гетьмана зловорожого проти запорожцiв духу й кипiв чужим гнiвом. Хотiв вислужитися. Перебрав на себе всi подальшi перетрактацiї з сiчовою старшиною.

— Ну й не вертайся, лишайся з нами, — понюхав просто з жменi табаки козак Нiс. — Чоловiком станеш… Ми тебе кашоваром настановимо. Апчхи!.. Бачиш, правда. — А нiс у Носа, як кушка. I сам вiн козак поважний, сповнений власної гiдностi.

Черняченко збуряковiв на виду, але вдав, що зневажає Носа, й казав у той куток, де, важко похилившись грудьми на стiл, сидiв Сiрко. Отаман був нахмарений, на його обличчi не ворушився жоден м'яз, тiльки брови впали низько й очi з свiтло–карих стали темно–карими.

Запорожцi поглядали на нього. Сiчова старшина мовчазно оддавала свої повноваження кошовому. I те для сторонньої людини було дивно, адже на крузi всi мали рiвне право. Надто в перетрактацiях з послами. Вiрили так отамановi? Знали, що не поведе кривими стежками?

Всi вони були пов'язанi мiж собою особливою сув'яззю, рiдко коли тут промовлялися високi слова, їх мовби соромилися, їх боялися, проте… не боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати, на чому тримається Сiркова влада, така непевна на Сiчi. На минулих битвах, на несхибнiм ударi, на вiдчайдушнiй хоробростi? На мудростi, досвiдченостi, розважливостi? I так, i не так. Ще й зараз мiг спалахнути й зварити соломаху, що її не розрiзати ножем. До нього горнулися молодi козаки, а це важило не менше, нiж всi вигранi битви. I був значнiший за всiх iнших, яра сила впевненостi в собi, у своїх вчинках, глибоке знання людей, здобуте на полях боїв серед смертей i кровi, давали йому право першостi. Отаман не терпiв перепон, iшов направцi, бував крутий, вельми крутий, i водночас людину бiля нього огортало почуття впевненостi, спокою, глибокої довiри. Є такi люди, заглянувши яким в очi, можна повiрити на все життя. Хоч є й такi очi, котрi можуть обманути, одурити людину на все життя. Одначе бiльше половина Сiркового життя вже була за плечима, й нiхто з товариства не мiг завдати йому найменшої кривди.

— Мiюського з товариством… — сказав Черняченко, але Сiрко перепинив його.

- їх тут нема. А коли б i були, ми все одно їх не видали б. Такого нiколи не водилося, щоб запорожцi i донцi один одного на смерть вiддавали. У скрутi донцi заступали нас шаблями, а ми їх. Те в нас на пам'ятi. Втям, осавуле.

Сказав так, що Черняченко втямив: зачiпати розмовами Мiюського — небезпечно. Але показати того не хотiв, почав напирати на iнше:

— Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогоднi ж ординувати самозванця в Батурин у сирицi.

— Ми вiйсько вольне, до нас хто хоче приходить i вiдходить по власнiй волi… I такої прояви ще нiколи не було, щоб ми кого видавали, — сказав Яковлев. — Тим паче царевичiв… Вони не з неба падають i в болотi не ростуть.

— Вiн такий царевич, як я фiлозоп, — гнiвно насурмив брови Черняченко. — Вiн злодiй i самозванець.

— Який ти фiлозоп, ми бачимо, — сказав Сiрко, i запорожцi засмiялися. — Через те й упiзнати справжнього царевича не можеш. Тобi накажуть — i свою морду в люстерку не впiзнаєш. Скажуть, що це те мiсце, яким на лаву сiдають, — i ти погодишся.

Сторінка 8

Назад Далі

1....6 7...9 10...94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.