Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 79

"От i дотопкав свою стежку до призьби, — подумав Сироватка. — Отут жаба й цицьки дасть". Того, що побачив, було досить, аби зрозумiти: нiг йому звiдси не винести. Сироватцi стало страшно. Розум шукав порятунку, думка про це бiгла поперед думки про смерть, як вiвця по загону од вовка. Поки що втямив одне: не можна зволiкати, а також виказувати страху. Сироватка пiдчовгав ближче (доводилося одривати ноги, здавалося, вони прикипали до землi), чемненько привiтався й сказав, що прошкував мимо та завернув попити води. Сказав щось дурне, безглузде — сам розумiв, що змолов дурницю, але на iнше одразу не здобувся. Бiлоокий добридня не оддав, розтулив губи й свиснув. Це вже було зовсiм не по–християнському, i коли б уже з хати вибiг дванадцятиголовий змiй. Сироватка чи й здивувався б. Але з хати вийшло два дужих, кремезних чоловiки, однакового зросту й майже однакової статури, один поголений у кружок, з козацькими вусами, другий — зарослий, з довгою чуприною, схожий на ченця, у чорнiй сорочцi, в чоботях з обрiзаними халявами; обминаючи копцi, вони пiдiйшли до Сироватки. Витрiщилися на Мокiя, неначе вiн з хмари впав.

— Звiдки такий узявся? — запитав стрижений по–козацьки. Був чорнявий, вислоносий, товстогубий, такi люди здебiльшого лагiднi вдачею, але зараз у таке Мокiй не вiрив.

— Каже, завернув води попити, — скривив сухi, потрiсканi губи бiлоокий i випростав з–пiд себе праву руку. Сироватка помiтив, що на нiй немає пальцiв. — Напоїмо? Нехай вип'є весь колодязь?

— Як завернув? — здивувався стрижений у кружок. — I не мокрий нiскiлечки?

Сироватка вже бачив гаразд, що попав не туди, куди намiрявся. Люди цi непевнi, прихiд його на острiв для них небажаний. Йому добряче присмеркло на душi, вiдчув, як враз ослабли ноги, спробував задобрити злостивцiв жартом:

— Я по лататтi. З листка на листок, зi стеблини на стеблину. Бачите — й пiдошви сухi, — показав зчовгану в один бiк пiдметку правого чобота.

— Як Iсус Христос по водi, — глумливо й невдоволено скосив очi схожий на ченця чоловiк. — Може, й нам покажеш чудо? Сироватка усмiхнувся знову, вiдповiв по–євангельськи:

- I побачив Iсус лукавство їхнє, i не робив чудес, бо не вiрили. Всi троє зглянулися помiж собою, а Сироватка смиренно опустив очi. Вiн не мiг вiдгадати, хто цi люди, але розумiв, що запитувати того не треба. Ще подумав: вони його не випустять звiдси. Це або комишники, що вбили господаря й посiли його добро, або втеклi в'язнi. Бач, в одного й штемпель на лобi. Страх цупкенько тримав у кiгтях Сироватчину душу, але вiн ще раз подумав: показувати, що боїться, не можна. Слова iз святого писання зiрвалися йому з вуст самi по собi. Боже слово Сироватка знав, мав у кузi над Волошкою євангелiє, читав його, не все тямив, а що осягав, примiряв до степу, до козакiв, до свого життя. Зараз щось немов пiдказувало йому, що треба триматися за боже слово.

— Й чого ж ти мандрував степом? — запитав схожий на ченця. Сироватка знову вiдповiв ухильно:

— Лисицi мають нори, птаство небесне — гнiзда, тiльки синовi людському нiкуди голови прихилити.

— То це ти принiс її сюди? — вперся бiлими бликалами той, що сидiв на очеретi. — Чи прошкував кудись?

— Ти вiруєш, шо бог один, — тицьнув пальцем Сироватка. — I бiси вiрують, та й тремтять. А басурмани — не вiрую гь. Й треба принести в їхнє царсгво страх божий i слово боже. Розбудженi святим духом, вони прозрять.

Всi троє знову переглянулись, а Сироватка, напустивши на обличчя виразу спокою та благочестивостi, розз'увся й сiв на очерет.

— Просiть, то й дасться вам. Грiховна вода на святих устах стане святою, — так само покiрно мовив.

— Принеси, Єлисею, води, — скривившись, неначе йому болiв живiт, кивнув головою бiлоокий.

Схожий на ченця комишник пiшов у сiни й небавом вернувся з липовим корцем у руках. Вода була затхла й тепла, — брали її десь з копанки, мабуть, полiнувалися прив'язати цебер i полагодити журавель, але Сироватка вдавав, що п'є iз задоволенням, смакуючи, видудлив увесь корець. Аж забулькало в животi.

Вiн ще не вирiшив до кiнця, що йому робити далi, проте поклав не випускати з рук мотузок, за якого вхопився з самого початку. Божий чоловiк — грiх такого зачiпати. Та й не тримає мирського в пам'ятi, у нього в головi свої, не знанi простим людям замiри i клопоти. Правда, не вельми був схожий на божого чоловiка одягом i виглядом. Але хiба не мiг скопирснутись недавно? Та й на самiй Сiчi немало таких, кому в головi зацвiло. Iншого викруту не бачив.

Не знали, що з ним робити, й комишники. Та й не вельми поспiшали щось чинити — куди вiн подiнеться, хотiли подивитися, що буде далi, порадитися мiж собою. Двоє, що досi стояли, посiдали на траву, чухмарилися, позiхали. Єлисей обмацував голову, неначе по нiй допiру товкли товкачем i вiн шукав на нiй гулi.

— Болить, клята, — поскаржився. — Крутить щось, так гiрко крутить — i все на захiд сонця.

— Пар голову хрiном, — порадив Сироватка. — Хрiн — божий корiнь.

- I не спи на захiд сонця, — чвиркнув пiд ноги бiлоокий та полiз рукою до кишенi по люльку.

— Мирон теж спить, i йому нiчого, — одказав Єлисей. Сироватка й собi хотiв дiстати люльку, а тодi спохопився, полiз у черес, покопався там, дiстав маленького, з рябенької шматини, вузлика, розв'язав, нахилився до Єлисея.

— Пiдставляй долоню. Це — попiл розрив–трави, спаленої на вогнi, затепленому од непогасної лампади. Ще якби була непочата вода… — "Де вона в них у ката, — подумав, — коли ось ця болотом смердить". — Ну, нiчого, зап'єш простою. — Й висипав на широку, в мозолях, долоню трохи чорної сажi.

"Де такi мозолi нагнав? — знову розмiрковував про себе. — Мабуть, копаючи оцi ями. Для чого вони їх риють?"Крутив думку так i так, потроху ставав на певному здогадi. Шукають скарб. Знали, що в господаря було золотце, вбили його та побили челядь, а знайти не можуть.

Єлисей вийшов з сiней, утерся рукавом сорочки, знову помацав чорними пучками голову.

— Наче полегшало.

— Коли полегшало, ставай варити кулiш, — мовив бiлоокий. Було видно, що вiн тут ватаг або принаймнi намагається вестися, як ватаг, бо Єлисей i Мирон не вельми потурали на його слова.

— Я вчора варив, — гребонув брудною, чорною п'ятiрнею волохатi груди Єлисей.

— А я позавчора й позапозавчора, — настовбурчився Мирон. Заходило на сварку.

- I прийшов до них з ложкою божий чоловiк… — неждано обiзвався Сироватка. — Давайте я зварю.

Сироватка варив кулiш у чималенькому мiдному казанi посеред двору. Ще кулеша не зварилася, а по двору дух пiшов, аж комишники засалапали язиками, як голоднi коти. Приправив її запорожець старим салом, лiщиновим листям, дикою цибулею, перцем, котрого мав у чересi з пiвдесятка стручкiв. Зготував двi страви: одну рiдку, другу густiшу, домiшавши туди трохи гречаного борошна. Опрiч пшона, кiлькох шматкiв сала на днi боднi та ворочка гречаного борошна в коморi бiльше не було нiчого. Комишники доїдали Драпаковi запаси й, либонь, не загадували далеко наперед. Земля бiля хутора лежала неорана, й не було в хлiвах нiякої худоби, навiть буда бiля хати стояла порожня — пес або забiг, або його забили.

Комишники лигали гарячий кулiш, аж трiщало за вухами. Вони забули про кашовара, i йому залишилося тiльки трохи рiдкої кулешi. Сироватка їв не поспiшаючи, ложку нiс до рота красиво, пiдставляючи пiд неї човником долоню. Вiн не дивився в бiк комишникiв, що повиверталися на очеретi, палили люльки. Заходила нiч, й глибше вступав Сироватцi в душу страх. Вiн знав усi чари ночi. Добрi й лихi. Для доброго — добрi, для лихого — лихi. Те, на що не одважується злий чоловiк удень, одважується вночi. Темнiє його душа, й темнiють очi рокованика, й не видно, як тече кров. Думка його крутилась, як шапка утопленика у вирi, її не тягло вниз i не викидало до берега. Не бачив iншого викруту, як тiльки той, за який ухопився з самого початку.

Пiдвечерявши, Сироватка заходився мити казан. Прив'язав до нього мотузок, хотiв зачерпнути води з колодязя, але Денис сказав, що вона погана, там згнив пес, послав з цебром до копанки Мирона. Сироватка подумав, що оцей бiлоокий, Денис, хутiрський оддавна. А тi двоє — зайшлi. Або набилися Денисовi в компанiю силомiць, або сам звiдкись закликав їх, втративши надiю самотужки, однiєю рукою викопати Драпаковi грошi. Погромисько довкола стояло страшенне — копцi чорнiли i в хлiвi, i в сiнях, шули були повихитуванi, одвiрки попiдпилюванi та порубанi. Й те мотав на рiденький, м'який вус Сироватка. Помивши казанок, одгрiб попiл, набрав у жменю жару й понiс до чобiт, що стояли помiж вогнищем та кулями очерету, на яких лежали комишники. Жар йому тримати в руках не вперше, трохи пекло, й вiн ворушив, ворушив пучками. Насипав трохи в один чобiт, потiм у другий, почав узуватися набосонiж.

— То нащо? — перелякано витрiщив очi Мирон.

— Кольки з нiг виганяю, — байдуже одказав Сироватка. Комишники не бачили, як вiн поналивав у чоботи води, тепер же, взувшись, добряче притиснув, придавив жар до мокрих устiлок. Припекло добряче, проте вiн того нiчим не виказав.

Сонце вже сховалося, оточене з усiх бокiв будiвлями подвiр'я огорнула пiвтемрява. Сироватка сидiв навпочiпки над пригаслим вогнищем, його обличчя й розчепiренi пальцi рук вiдсвiчували чер–воно, губи беззвучно ворушилися. Сироватка шепотiв молитву, але так, що з губiв викiльчувалися тiльки окремi слова, найчастiше то були"сатана","страх","кара господня". Сироватка теж знав злi чари ночi.

Комишники притихли, дивилися на нього з неприхованим острахом, Мирон, коли до нього пiдiйшов Сироватка, навiть зайорзав i посунувся ближче до Єлисея.

Проте на нiч вони замкнули його до рубленого хлiва бiля хати. Правда, не впихали силомiць, просто Денис укинув туди куль очерету й сказав, що божому чоловiковi тут слатиметься найкраще. Сироватцi вчувся в його голосi глум, вiн подумав, що Денис не вiрить йому до кiнця, але вдав, буцiм нiчого не помiчає, мовчки пiшов у хлiв. Брязнула залiзна закрутка, загупотiли по стежцi кроки, заскрипiла на ганку одiрвана мостина, й все стихло. Сироватка лишився сам. Вiн довго призвичаювався до темряви, але вона була така густа, що не бачив i своєї простягнутої вперед руки. Обiйшов хлiв, помацав: плахи мiцнi, припасованi щiльно, знизу — помiст, лати пiд покрiвлею — одна бiля одної й грубi, в двi руки, — комишники знали, куди його закинути. В одному кутку намацав палицю, поклав бiля очерету. По тому розперезав снiп, лiг. Дивився вгору, де сiрiло кiлька дiрок, слухав тишу. Кумкали в болотi жаби, попугукував на островi сич. Був старий. Сироватка розпiзнав по голосу: оте"у–у-уу" — довге та протяжне, ще й з хрипом. Наслухався їх над Волошкою, страхом од їхнього крику не проймався. Десь у кутку шкрябала миша, в хлiвi пахло мишачим послiдом, видубленими шкурами, сушеною рибою. Запах шкур i риби майже вивiтрився, Сироватка ледве вловлював його. Коли Мокiй ворушився, пiд ним трiщав очерет, i тодi миша замовкала; лежав непорушне — починала точити знову. Сироватка подумав, що найкраще йому зараз не бабратися думками в минулому дневi, все одно нiчого не одгадає й не розплутає, а гарненько заснути."Бiда бiду перебуде, як було, гiрше не буде". А ранок пiдкаже сам, що робити. Так i вчинив, зняв сукмана, скинув шапку й поклав пiд голову, сукманом укрився. За сном йому не ганятися, не вимолювати його в нiчниць, склепив очi й мовби повалився в чорний човен, i вже той поплив, повiз його по тихiй рiчцi. Сироватцi снився вiз, що стояв на стернищi, а на возi плуг i борона, одна голобля воза прив'язана орчиком до полудрабка вгору, й на нiй, на дротинi, — казанок. Ще тiльки ранок, ще лемiш не скуштував землi, Сироватка прив'язав казанок заздалегiдь, щоб не баритися в обiд. I вiз, i плуг, i борона, i казанок — Сироватчинi. А десь у долинцi пасуться конi. Теж його. Мокiй їх не бачить, його пориває в той бiк — щоб не зайшли в чуже, щоб їх не зайняли. I так йому тривожно, так мулько на душi. займуть конi або й вкрадуть їх."Треба пiти подивитися", — подумав, i в ту мить його щось мовби штовхнуло.

Ще встиг подумати: все життя йому сниться один i той же сон — у нього крадуть конi. Сон нiби й гарний — Мокiй господарює на власнiй землi, але конi — то хвороба, та ще покража.

Так само, як i звечора, пугукав сич, стояла темрява, а в нiй свiтилося два вогники. Двi зеленi цятки стримiли зверху, вони ворухнулися, зникли й зайнялися знову."Кiт", — подумав Сироватка, хотiв покликати, та враз йому пригадалася розповiдь кума Шевчика, як той колись у селi глупої ночi покликав кота. Чорний–чорнющий кiт перебiг перед Шевчиком дорогу за кiлька крокiв i шаснув за плiт. Шевчик пiдiйшов до плоту й ласкаво так:"Кицю, кицю", а звiдти людським голосом, глумливо, басюрою, що Шевчиковi пiднялася на головi шапка:"Кицю, кицю!"Кум утiкав, аж погубив чоботи.

"Може, й це такий котяра", — подумав Сироватка. Вiк тричi перехрестився, перехрестив зеленi вогники, а що вони не зникали, тихенько намацав палюгу, що її поклав в узголiв'ї, й пожбурив угору. Палюга брязнула по бантинi, почулося голосне, злякане"няв", i моторошнi зеленi жарини щезли. А Сироватка натягнув на голову сукманину й знову спробував сiсти в чорний човен. Але човен довго не пiдпливав, а коли таки приплив, повiз його не по тихому плесу, а помiж розбурханих порогiв. Сироватцi приснилися зеленi вогники, але вони свiтилися не в котячих очах, а в чортячих. Чортяка був з добре теля й з такими ж, як у теляти, товстенькими й куценькими рiжками, гострою мордою i довгим язиком, яким облизувався по–котячи. Вони шинкували у сiчового корчмаря Нерчика, але в корчмi сидiли тiльки вдвох, й не було за шинквасом корчмаря, чорт сам носив пугарi з тернiвкою. Вони обоє добре впилися, й чорт спiвав по–козацьки, а Сироватка мекав по–чортячи. А тодi заходилися гуляти в переваги–ваги, Сироватка чорта пiднiмав, а чорт Сироватку — нi, бо кожного разу, коли той починав переважувати, козак смикав його за хвоста, i нечистий беркицяв, аж копита одкидав. Вони вийшли з корчми, й Мокiй i далi тримав його за хвоста, а розмовляли, як добрi приятелi. А тодi Сироватка оглянувся й побачив, що тримає власного хвостяру, а чорт реготiв i злизував язиком з рiденьких повiк сльози:

"Оце щоб не хитрував i не збиткувався". Сироватка вертiвся, перекидався з боку на бiк, намагався одчепити хвоста… Й прокинувся на добряче розтовченому й розсунутому вбоки кулi очерету.

Якийсь час лежав незрушно. Вже заднiло, в вузькi щiлини мiж плах тонкими ножами пробивалося свiтло, й так само гостро потекла Сироватчина думка, вiн пригадав усе й почав обмислювати, як зустрiнеться з комишниками, що скаже, як привiтається. Але недовго йому довелося думати, все склалося само по собi. Небавом почув, як по той бiк хлiва щось шелеснуло, а по хвилi — трiснуло, здогадався, що з того боку за ним пiдглядають, помалу звiвся на ноги, перехрестився й почав пританцьовувати. Пританцьовуючи й хрестячись, обiйшов кiлька кругiв, а тодi закляк, неначе в конвульсiї, й став вигукувати то голоснiше, то тихiше:"О iкона, о Галiлея!","О iкона, о Галiлея!"В думцi ж справдi молився боговi й просив його, щоб простив за те, що змушений отако злегковажувати святими словами. Вiрив, що бог усе зрозумiє й простить, мав його за мудрого й незлобивого, хоч i знав iз святого письма, що господь часом карає круто, ще й нi за що. Але яка йому вигода карати такого незлобивого й нещасного чоловiка? У свiтi ж тiльки й шукають вигоди.

Коли Сироватку випустили, сонце вже горiло у кронi густого дуба за хатою, на тому ж дубi туркотiла горлиця, а на стрiсi хлiва завзято цвiрiнькали горобцi. Денис стояв бiля хлiва, а Єлисей i Ми–рон саме вернулися з болота, були мокрi як хлющi, скакали халяндри i лаялися чорно. Вони сварилися, бо розсохся човен, i для того, щоб потрусити ятери, доводиться лiзти у воду, погрожували, що завтра i позавтра Денис труситиме сам, кляли болото, рибу, Дениса її той час, коли прибейкалися сюди. Денис огризнувся, мовляв, вiн їх не кликав, а таки полiз на горище й небавом вернувся з доброю куделею клоччя. По тому десь вiдшукав чорний казанок i грудку смоли, кришив її сокирою просто до порога. Мокiй тим часом почистив карасi й лини, заходився варити юшку. Карасiв було чималенько, частину поклав на пруття, пряжив на жару. Теплiла в його головi й така думка — сподобатися комишникам кухарством. Те, бачив, йому вдавалося — Єлисей i Мирон їли та пiдхвалювали божого чоловiка. Денис мовчав, важко брижив проштемпельоване чоло, щось думав. Мiркував i Сироватка. Про кожного з цих людей, що сидiли перед ним, у нього вже уклалася думка. Денис — найнебезпечнiший. Вiн озлоблений на свiт, на всiх людей, шелехне в лоба, не клiпнувши оком. Хтозна, од чого вiн такий: чи спочатку завинив перед людьми — й вони почали за ним ганятися, чи почали ганятися — й вiн став таким. На цьому свiтi буває всякого. Вiн недурний, недовiрливий, зачаєний. Либонь, хоче роздобути грошей i втекти кудись ще да. ii — до черкесiв або калмикiв чи й до татар. Якщо справдi знайдуть Драпакове золото, хто зна, чи не знайде хтось з трьох одразу свою смерть. Насамперед Мирон. Вiн ледачий, простакуватий, незлобивий, либонь, пiддався Єлисеєвi, заспокоює себе, мовляв, усе зле робить Єлисей, а не вiн. Той же прибишство зробив собi промислом, гадаючи, що залагодить його на небi, як залагоджують грiх у попа. Кожного разу повертає божi заповiдi так, що винуватий не вiн, а той, кого нанесла на нього лиха година. Вiн марновiрний, його легко налякяiи й легко розсердити, вiн може вбити з випадкової пiдозри. I вдарить тiльки в спину.

Єлисей i Мирон прибилися сюди пiзнiше. Денис прийняв їх до паю. Сироватка збагнув те давно, а щоб впевнитися остаточно, мовив:

— А я вже тут колись був. Тiльки тодi пiд хатою стояла груша, а на нiй телiпався повiшений.

Мирон похлинувся юшкою, а Денис пожбурив у яму недогрнзеного карася, сердито блимнув очима:

— Дурне плетеш, чоловiче. Нiколи не висiв тут повiшеник. I грушi не було.

Тепер Сироватка зрозумiв доконечно, що Денис на хуторi оддавна, а цi прибилися пiзнiше. Обоє — прибишi, поки що не грабують, сподiваючись знайти Драпакове золото. А не знайдуть, засунуть у халяви ножi, вийдуть на широкий шлях. Вiн, Мокiй, їм тут на завадi. Вони спробують спекатися його. А яким чином? Зрозумiло, яким. Тож треба йому, Мокiєвi, поспiшати.

Тим часом насипав юшки й собi, сiв навпроти Мирона, подивився на нього щиро, чисто й воднораз ледь–ледь микульч; й очима. Бачив, як тому пробiгла по обличчю притлумлена хвиля страху. Мирон його боявся найдужче. Кортiло втяти ще якої штукенцiї, але зупинив себе. Давалися йому всiлякi вигадки легко, аж трохи подобалось отаке лицедiйство, але чомусь було й боязно.

Сторінка 79

Назад Далі

1....77 78...80 81...94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.