Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 3

Лаврiн для Сiрка — й смутне нагадування, й розрада воднораз. I для Сироватки — також. Отож i йшли балачки до нього не навпрошки, а манiвцями. Тут щось було не договорено. Але й договорювати нiбито було нiчого. Кошовий взяв собi хлопця в послуги й на виучку. Сироватка мав бути вдячний йому за те. Вiн i був йому вдячний. Коли ж отаман зненацька запитав у нього про Лаврiна, вiдчув, що в серцi ворухнулося щось, неначе ревнощi. Й навiть дужче за ревнощi. Нiби аж злiсть. Бо ж хiба мiг вiн, Мокiй Сироватка, порiвнятися в Лаврiнових очах з кошовим! Гарячим крайком мислi почував, що од того наближення сина до найзначиiшого козака Сiчi поменшав сам. Мовби вивiв хлопця до когось на гору, а сам лишився пiд горою, та ще й у виямi. А що, як вони там, на горi, дивлячись униз, обсмiють його?! Нi, того не могло бути. Хоча б через те, що анi кошовий, анi Лаврiн не знають, ким насправдi доводиться Лаврiновi Сироватка. Просто вони забули про нього. Од такої розради йомутеж не повеселiшало.

Але тут уже поверталося щось на самого себе, на власну недолугiсть i малiсть.

Вiн i справдi лише недавно почав думати про Лаврiна якось iнак ше, прикро наблизившись до нього серцем, i, може, саме вiд оцiєї самотностi. Скiльки разiв був на краю загибелi — замерзав, помирав з голоду, а то був загруз у болотi й ледве видряпався, — i затим, пролетiвши душею по самому краю чорного пруга й ледве не сягнувши на той, другий, чорний бiк, почав спогадувати Лаврiна частiше й час тiше i думати, що не згине безслiдно, що продовжиться в отому краси вому i гречному парубковi: один доторк мислi до нього поймав особли вою соромливою радiстю Мовби що йому вiд того? Далебi, нi. Тямковитий i шпетний козак — його кров — житиме й далi на Сiчi i зорiтиме в степ, а потiм передасть її в спадок своїм дiтям. Оскiльки Лаврiн син, то чимось удався в нього, Мокiя. I всi отi Лаврiновi чесноти його, Мокiєвi, а не Сiрковi.

Й вiн запишався в думцi й погордливо кинув на отамана косяка.

А Сiрковi i в голову не клалося, що цей ось нетяга в дранiй кожушинi на сухих ребрах скрадається ревнивою мислiю до нього, кошового, стає з ним на однiй кладцi на переваги–ваги. Може, якби знав, iнакше подивився б на Сироватку й на Лаврiна й надалi все склалося б по–iншому, але нинi обоє думали нарiзно, тому Сироватка, зловивши на собi довший, нiж би того хотiв, погляд Сiрка i витлумачивши його по–своєму, поспiшив перевести розмову на iнше.

— Рано цього року зламали гарби татари.

Ще не зламали, — замислено вiдказав Сiрко. — Це були акин–джi[1] з берегових татар. Йшли на тавинську переправу. Розвiдують. Хочуть збити нас з пантелику. А ворохобляться всi орди. Крута заварюється соломаха. Либонь, з Адрiанополя її солять.

Не походом вони йшли. Тому й не сподiвався… — мовив Сироватка. Але це не було виправдання. Скорше досада. Бiльше не пропущу. А ще б треба заслати когось на Великий Каїр. Якщо становисько там…

Сiрко пильно подивився на Сироватку, але не сказав нiчого.

Над могилою гули чистi вiтри, а в небi дзвiнко кричали журавлi, тягли невидимi струни од турецьких берегiв у безкiнечнi простори українського степу. На тих струнах грала весна. А разом з нею прокидалася й грала для козакiв тривога. Вона бринiла в грудях од давнiх–давен, i казати далi не було чого. Обоє знали все й так. Мовчали. Внизу, над сутiнною балкою, залягла iмла.

Серце наливалося важкою силою. Сiркова долоня несамохiть стислася в кулак.

На могилу зiйшов довгошиїй молодий козак у туго пiдперезаному ремiнним чересом кунтушi, гостроокий i чи надто впевнений у собi, чи безпечний. Шапка стримiла на ньому, як бовдур, з–пiд неї виглядали великi, по–дитячому вiдстовбурченi вуха. Це був городовий козак, приїхав на Сiч з гетьманським обозом та й напросився в степ. Сiрко взяв його з собою. Нехай подивиться на тирси, де лiтає воля i де витає вiдвага, нехай умиє душу в чистих степових вiтрах.

Козак приклав руку до чола, зорив у далечiнь. Наступав вечiр, небо на овидi облягли тугi сiрi хмари, косi променi сонця пронизали їх i погасли. Степ одмiнився. Вiн потьмянiв, спохмурнiв, збляк. Тюльпанiв зовсiм не було видно — чи вони постуляли пелюстки, чи накрили їх типчак i ковила? О цiй порi панували в степу тiльки вони. Вицвiлi, витiпанi на дощах i вiтрах до сивої бiлостi, до майже безбарвностi, ковила й типчак текли, як спiнена вода, навiвали журбу. Оця їхня бiлiсть, жива од вiтру й водночас мертва, надавала степовi якоїсь саванної урочистостi. Од неї вiяло пустелею, самотнiстю, що хапала за серце. За старе серце! А молоде, ще не встрiлене смутком, скрушною думкою, летiло понад степом, з нього рвалися звитяга, яса, воно прагло волi та слави, кохання, яким його нагородять за славу; пiд кунтушем грали тугi м'язи, i подих у козака був глибокий та чистий, наче повiв степового вiтру.

Козак зорив у козацький бiк, туди, де далеко на обрiї в небi вихрило гайвороння.

— Вовки або рисi загризли оленя, — сказав Сироватка. Сiрко пiдвiвся з каменя. Дужо поклав молодому козаковi руку на плече, повернув його лицем в протилежний бiк.

— Туди дивися. — Помовчав i сказав тихо, мовби самому собi: — Святе це мiсце. — чати. Найсвятiше на всiй Українi. Стiй, хлопче! Нехай наллється вiдвага в твою душу!

— А в мене її доста, — безпечно вiдповiв козак.

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

Мiсяць горiв, як начищений до блиску круглий щит. Вiн плив над зубцями гiр, холодний, хижий, i хоч Магомет не бачив його, одначе знав, що вiн саме такий — холодний i хижий. Султан бачив три iнших мiсяцi, вони сяяли над його головою, вловленi срiблом великих, пiдвiшених до стелi куль, якi ледь–ледь оберталися то в один, то в iнший бiк, i холодне мертвотне сяйво, здавалося, текло по опочивальнi. Для всiх смертних давно настала нiч, не мiг заснути тiльки падишах османiв.

Завтра султан накаже викинути геть усi три мiсяцi. Або перенесе опочивальню в iнше мiсце. Так, накаже перенести опочивальню в захiдне крило палацу. Бо сон вiдлякує не тiльки мiсячне сяйво — вiд нього захищає парчева завiска, а й крик. Тонкий, розпачливий крик того гяура, якого вчора нахромили на гаки бiля малої тюрми.

Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну. Вiн дивився на середню, найбiльшу, кулю, на блiде кружало мiсяця на нiй, i воно видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнiв, i вiн сiв на постелi. Таке з ним трапляється повсякчас: спаленiє од одного слова, од крихiтної думки, i вже йому немає стриму. Через це його бояться, цим подобається сам собi. Козак, навiть при допитуваннi синiм залiзом, так i не сказав, для чого перевдягнувся купцем i де пiдкупив сторожу. Вiн гарно розмовляв по–венетському, навiть заморськi купцi прийняли його за свого. Нечуване зухвальство! Правовiрнi не пам'ятають, щоб кяфiр переступив порiг Столицi Щастя iнакше, як iз колодкою на шиї. Що ж привело його сюди? Пронюхали козаки про Магометовi замiри чи самi замислили щось?

Султан тiльки тепер зауважив, що мiряє опочивальню навкiс од вiкна до стiни. I так само навкiс гостро летiла його думка

Дзигарi, якi лiчать час на Вежi Вiчностi, незабаром одмiрюватимуть його не тiльки щасливим мешканцям Порти, а й усiм племенам i народам свiту. Правовiрнi й неправовiрнi ходитимуть за стрiлками його годинника, як ходили колись за тiнню вiд стовпця, вкопаного у Вавiлонi за наказом Iскандера Дворогого[2].

Султан гаразд розумiв, що накрутила пружинку дзигарiв не його рука. Й не рука його батька. Накрутила її тоненька й тремтяча правиця великого вiзира Мехмеда Кепрюлю. Тепер це робить його син, Ахмед, нинiшнiй великий вiзир. Звичайно, того не вiдає нiхто й не мусить вiдати. Навiть султан не знає достеменно, яким робом наповнилися золотими алтунами Сiм Султанських Веж. Тим золотом вдалося залляти горлянки розбiйним i свавiльним яничарам, якi задушили його батька Iбрагiма, навербувати новi полки воїнiв пашi й суб–пашi, вдалося нагодувати голоднi татарськi орди й привести їх у покорi до султанових нiг. За це любив i ненавидiв Кепрюлю. Маленький, сухенький чоловiчок з гачкастим, схожим на скручений огiрок, носом, великий вiзир — тонкий помислом i хитрий, як старий лис. Завжди сумирний i покiрний його волi, справами крутить так, що вони нiби самi течуть рiчищем думки сина пророка, а насправдi рiчищем його власної, вiзирової, думки. Султан бачить це злим оком розуму, одначе те око не настiльки затуманене, аби до часу загатити друге рiчище. Нехай пливуть по ньому золотi алтуни, нехай панує у державi спокiй, нехай поки що пряде тоненьку ниточку свого життя Кепрюлю.

Вже кiлька столiть хилиться долу прапор пророка. Йому, Магомету IV, судилося своєю мiцною рукою пiднести його знову вгору. Вже поверненi назад Лемнос i Тенедос. Вже надламанi хребти Австрiї та Венецiї, вже кинутий в порох Ляхистан i король Михайло надсилає йому данину — двадцять двi тисячi злотих. Так сплачували за сонце невiрнi Чiнгiсу, так мусять платити довiку. Сполошилася Європа, гарячкове кує мечi Московська держава. Вiн, Магомет, розумiє, що треба вдарити по нiй першому, доки не зiбралася на силi, скинути її iз просторiв свiту.

У Магомета все готове до вселенського походу. Всi гороскопи, всi звiзди пророкують йому перемогу. Прапор пророка замайорить на заходi й пiвночi, вiн донесе його аж до холодного моря.

Лишилося здолати одну перепону — промчати прудконогими кiньми Козацьке Поле й зруйнувати кубло чорних гяурiв — козакiв. Вiн не хоче зважати па застороги Кепрюлю: вiзир умiє збирати золото й не вмiє завойовувати держави. Скiльки гяурiв нинi вже орють турецьке поле й веслують турецькi галери! Вiн ще побачить кяфiра кяфiрiв Iвана Сiрка з ланцюгом на шиї.

В цю мить йому й справдi захотiлося побачити свого ворога. Татари називають його урус–шайтаном, повелителем джинiв. Тодi, мабуть, вiн маленький i з нiг до голови зарiс дикою шерстю.

Бр–р-р. Султана злихоманило.

Нi, звичайно, той кяфiр не такий. Просто — невiрний, як i iншi, ще й, мабуть, хитрий та розумний, бо жодного разу не попався в поставлене татарами сильце. Його завойовувати треба iнакше. Всi зорi неба вiщують Магомету удачу. Так передбачили великi астрологи, так показали їхнi таблицi.

У глибинi душi щось йому пiдказувало, що вiн надто високо залiтає, що тi перемоги ще не такi, аби замiритись на цiлий свiт, але ж так гарно про те думати, й червоний кiнь удачi гарцює пiд ним, тож треба не напинати повiддя, а рушати вперед пiд стукiт сталевих копит!

Магомет пiдiйшов до вiкна. Перед ним, заколихане сном, лежало Едiрне. Дивився в той бiк, де Гербус зливається з Тунiєю i Гардою i лине до Егейського моря. Отак i в його вiйсько ввiллються татарськi орди й затоплять береги невiрних.

Самотньо i сумно повелителевi правовiрних. Вiн не може, не має права наближати будь–кого до свого серця.

У холодному мiсячному сяйвi, мов лисини циклопiв, поблискували банi мечетi Селiма. Найкрасивiшої i найбагатшої мечетi в свiтi. Селiм — єдиний, хто пробудив Порту вiд сплячки, хто спробував пiднести прапор пророка. Селiм володарював у Едiрне. Сюди перенiс столицю Порти з розкiшного, зажирiлого Стамбула Магомет. Звiдси завоює свiт. По–грецьки мiсто називається Адрiанополь. Султановi подобається ця назва, у нiй вловлює якийсь потаємний смисл: адже колись Грецiя — це й був увесь свiт! Скрiзь по свiту мiсто знане саме так.

Зненацька у загратоване вiкно влетiв дужий порив вiтру, закрутив срiбнi кулi пiд стелею, й сотнi блiдих зайчикiв застрибали по стiнах. Тепер мiсячне сяйво, одбите кулями, чомусь здавалося йому гарячим."Який непотрiб оцi кулi", — подумав султан. Здивувався, що ранiше вони веселили його зiр. Вiдколи вони висять тут? Невже їх почепили ще за Селiма?

А потiм оцей крик. Звичайно, султан знав, що то кричав не гяур. Звiдти, де той конає, не долетить i рев гармати. Вiн грався зi своєю уявою, розпалював її. Це волає з мiнарета божевiльний муедзин, скликає серед ночi на молитву правовiрних. I нiхто не осмiлиться зупинити його, бо то великий грiх. Сам аллах повелiв йому кидати звiдти серед ночi езан[3].

"Зв'язати чи посадити його в кам'яницю, але тому опиратиметься муфтi[4]. Можна розiбрати мiнарет. А потiм збудувати iнший, кращий. На славу аллаху".

Султан почував, що вже не засне. Невiдь–чому розболiлася голова, здавалося, просто по мозку перекочуються гарячi жарини.

Може, подумав, бiль пригасить прохолодне повiтря з гiр? Одягнув бухарський халат та взув пiдбитi лебединим пухом капцi й пiшов до дверей. Один за одним вiдчиняв залiзнi замки. Золото купує душi, залiзо охороняє життя. Вiн не любив, коли дверi незамкненi й бiля них куняє сторожа. Сторожа завжди вiддана: коли охороняє султанове життя й коли продає його. Лiпше, якщо вона стоятиме за зовнiшнiми дверима, а також на стiнах i вежах довкола палацу. А тiней, примар султан не боїться.

Потираючи руками скронi, в якi гупали важкi келепи, султан вийшов через вузькi гратчастi дверi на Золоту Галерею. Султан ще молодий — йому щойно виповнилося тридцять, однак почуває в тiлi лiниву млявiсть, утому. Вона на нього напливає хвилями. Султан то жадає дiяння, боротьби — й тодi вiзири, пашi, аги, заїми i всi iншi вельможi бiгають, як гончi пси, то знову почуває у душi порожнечу, нехiть до справ, i тодi всi починають дрiмати бiля нього. Один з лiкарiв набрався нахабства натякнути, що все те у султана через надмiрне вживання солодощiв; того лiкаря викинули у вiкно, а султан почав готуватися до походу. Iз Золотої Галереї сходи вели вниз, у Садок Задоволення. Ступив один крок i помiтив унизу двiрцевого охоронця — капуджi. Той спав, прихилившись спиною до обплетеної плющем мармурової колони. Магомет зупинився. Жар йому не згасав, i в скронi гупало, як i ранiше."Отак вони охороняють!"Пискнула десь у клiтцi канарка й затихла. Пискнула у серцi падишаха злiсть.

Тихо ступаючи, пiшов назад. За хвилю повернувся з кривою шаблею в руцi й поквапливо зiйшов униз. Йдучи, дивився на лезо, що вiдсвiчувало синiм вогнем. Це була дамаська криця, викувана й вигострена майже до жаскостi, в неї було вкладено стiльки сили, вмiння й пристрастi, що вона спивала життя, ледве дiткнувшись до плотi. Султан вiдчував її жаскiсть, його аж морозило од неї. Вiн зупинився, виставив уперед лiву ногу, повiльно нацiлився оком.

Бризнули увсiбiч мiсячнi променi, охоронець без стогону повалився на траву. Вiн помер, так i не прокинувшись. Аллах послав Магометовi несхибний удар, а йому легку смерть.

Широко розтуленим ротом султан ковтав п'янке нiчне повiтря iз присмаком гiркуватого запаху лавра. Хвилями струменiло сяйво мiсяця, спливало по листi червоного юдиного дерева, по бiлих колонах, по одежi султана. Тиша стояла така, що її можна було нацiдити в келих. Тиша — над усiм сералем султана. За високою стiною, яка вiдокремлює сад чоловiчої половини сералю вiд гаремних садiв, кiлька сотень красунь — жiнок i наложниць — гойдають у снi своїми нiжними подихами небеснi сфери. Всi вони марять його палким зором, вiд того султановi солодко й трохи млосно..

Бiль у султановiй головi поволi вщухав. А десь пiд горлом зроджувався смiх. Уявив, як небавом звихряться всi — вiд балакунiв–недимiв до великого вiзира, як помиратимуть зi страху начальники охорони — бостанджiбашi та капуджiбашi… Нiхто з них не осмiлиться пiдiйти до його дверей, а вiн умисне не вiдчинить їх. Смiх, що булькав султановi в горлi, був їдкий, як отрута. Падишах i вранцi не скаже їм нiчого, нехай мудрують, як повiдомити своєму повелителевi про загибель його охоронця на вартi, хоч усi впiзнають, чий це удар, i це кине їх у ще бiльший страх. Так має бути. Свiтом має правити страх. Султан знав це з власного досвiду. Коли сурмонив тонкi дугастi брови, завмирало все. Вiд нього завжди повiвало небезпекою, страх розходився колами, й кожне наступне коло було ширше за попереднє, охоплювало все бiльше й бiльше людей i нарештi заплескувало всю державу. Магомет тiльки стежив, щоб цi кола не вщухали. Сьогоднiшнiй несхибний удар — ще одне збурення, яке не так швидко вляжеться. Ще раз уявив переляканi обличчя охоронцiв i скривив у посмiшцi губи. Ця посмiшка була злостива подвiйно. Йому самому давно вiдкрилося, що вiн боягуз, то тiльки поети у своїх вiршах надiлили його лев'ячим серцем. Як i кожен тиран, був пiдозрiливий до божевiлля, боявся всiх i не довiряв нiкому. Вряди–годи виїжджав за межi палацу, а коли i'i виїжджав, то тiльки в залiзному кiльцi охорони. Стинаючи охоронця, падишах, окрiм усього, намагався впевнити себе, що вiн хоробрий. I все ж так i не мiг перерубати чорної ниточки, яка бринiла в глибинi серця i вперто свiдчила, що це нiчого не варто, що вiн не зможе повторити жодного звитяжного вчинку Iскандера, до якого прирiвнював себе подумки i про що невiдь–звiдки довiдалися поети й часто ставили його поряд з ним. Iскандер сто разiв був поранений, i кожна з його ран, навiть перша, могла стати й останньою! Але як зважитись на першу?! Отож єдиною втiхою султановi лишався страх, страх його пiдданцiв.

Лiворуч щось зашелестiло, султан подивився туди й побачив три тiнi вiд трьох кипарисiв, що росли в кiнцi дворика. Йому здалося, тiнi повзуть до його нiг. Шелестiв у вiттi чинари вiтер, султановi чомусь стало моторошно. Поволi пiшов сходами на галерею."Цього лiта гяури–козаки мусять бути знищенi, — одiтнув мислiю, немов шаблею, всi iншi думки. — Завтра накажу розбити на майданi намет i поставити бiля нього бунчук великого походу". Цим походом сподiвався пiднести прапор пророка над усiма землями, утвердити в пам'ятi правовiрних своє iм'я й упевнитися в собi як мужевi i воїновi. Вiн боявся цього походу й жадав його.

* * *

Сторінка 3

Назад Далі

1 2....4 5...92 93 94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.