Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса
|
|
Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса |
| |
Повернутись по переліку книжок автора Сторінка 2 — Осьдечки я! — I пiдвiвся, але монявся ще довгенько, розминав затерплий поперек; почував кольки в плечах, у руках i навiть у п'ятах; зрештою попхав липову довбанку до берега, де спiшувалися козаки Тавинської застави. Їх було чоловiк тридцять–сорок, серед них Сироватка помiтив i кiлькох незнайомих. Сiчовики реготалися; ледве Сироватка вилiз на берег, обступили його, поплескували по плечах, тусали пiд боки, а Кайдан пiдняв дозорця й погупав на руках, як дитину. Кайдан за кварту горiлки пiдiймав млиновий камiнь.
— Ну й обамбурив ти татарву. Наче вихором їх понесло.
— Натер перцю, — реготнув козак Гук, високий, гарний з лиця, з тонкими, пiдкрученими вгору — по–ляськи — вусиками. Вiн справляв на Сiчi уряд пiдписаря, й Сироватцi вдивовижу, звiдки взявся тут, у степу.
Неначе з хмари впав. Без контроверзи ворога погнав. Сироватка спочатку кулився, а далi й собi заусмiхався, заморгав рiденькими вiями. Таку мав звичку — смiючись, приплющувати очi. Вiн уже забув недавнi тривоги й свою провину, ладен був чоломкатися з усiма й вже потягнувся до чийогось кисета, як зненацька за спинами козакiв пролунав владний, хоч i тихий, голос:
— Ну ж, ну, пропустiть i мене обняти хороброго козака.
Сiчовики розступилися, й спантеличений, остовпiлий Сироватка опинився вiч–на–вiч з кошовим Iваном Сiрком. Стояв перед ним, як кабешний школяр перед навчителем. Вiн одразу помiтив у притемнених пронизливих очах отамана грiзну червонясту iскру. Ох i знав же тi очi козак. Мабуть, нiхто не мiг видивитися з них стiльки, як вiн. Сироватка ще бiльше зiгнувся й справдi на ту мить скидався на невдатного школяра. Був невисокий, худий i якийсь нiби злинялий. Рiденькi вуса, така ж чуприна з–пiд колись дорогої, а тепер вилiзлої, замицьканої смушевої шапки з сукняним верхом, драна кожушина на голих ребрах. Нужденнiсть i покора, ще й нiби байдужiсть до всього. Тiльки по вицвiлих на сонцi очах видно, що ж таки проноза, що доля котила його i за вiтром, i проти вiтру.
У тих очах — i щирiсть, i подивування, й сподiвання якось викрутитись.
Отаман стояв мовчки. Трохи вищий середнього зросту, крутий у плечах, з невiдпорним поглядом карих, iз зеленавим, що його не погасили роки, блиском очей, на худорлявiм, суворiм обличчi — глибокi зморшки, воно таке ж обвiтрене, як i в iнших козакiв, одначе барвою схоже на стемнiлу бронзу. Брови в отамана густi, розсiченi на перенiссi крутою поперечною рискою, пiдпаленi сонцем, вiтрами й степовими пожежами, нiс кiбчастий, пiдборiддя круте. Глибокi зморшки прокреслили й Сiркове чоло. Сироватка в думцi вiдмiтив, що їх побiльшало. Отаман старiв.
На Сiрковi темний жупан i чорна, з малиновим верхом шапка, вiд якої на чоло падала тiнь.
В рухах отаман був неквапливий, навiть забарний, одначе Сироватка знав — то оманливе враження. Помислом i поведенцiєю отаман гострий, весь сiк гнуздає гаряче герце й не загнуздає. Од усiєї його постатi вiяло силою, мiццю, їх не опили роки й утома далекої мандрiвки. Кошовий мав лiт пiд шiстдесят. Сироватка — на десять менше.
Однiєю рукою Сiрко погладжував густий, з щедрою проспанною вус, на другу накручував шабельтас недорогої, але тягнутої з доброї крицi шаблi. Сироватка пам'ятав ту. шаблю оддавен; з обвитою розплавленим на вогнi, аби прикипiв до сталi, мiдним дротом ручкою, потертими, шагреневої шкiри надiлками, скрiпленими угорi срiбним обiдком; на нiй вломився не один десяток ворожих ратищ та клювал. Пам'ятав — ох! — i крутий порух, яким отаман накручував на мiцну жилаву руку шабельтас, й по спинi, по її крутому жолобку пробiг неприємний холодок. Здавалося, там прокотилася крижана бурулька.
— Розсiдлуйте, хлопцi, коней та лаштуйте переобiдок, — наказав Сiрко козакам пiд'їзної команди, — а Мокiй покаже менi свiй бурдюг.
Козаки пiшли до коней, що переступали червоними копитами — степ понад Волошкою вкритий багряними тюльпанами, а Мокiй повiв Сiрка по лiвому схилу балки, котрий був трохи вищий за протилежний i порiс чагарником. Сироватцi кортiло запитати отамана, яким побитом вiн опинився тут, яка негода занесла його сюди, але не зважувався. Треба буде, кошовий скаже сам. А отаман мовчав. Колись гарячий i навiть говiркий отаман з роками ставав замкнутим, мовчакуватим, навiть грiзним. Сироватка чомусь подумав про те з сумом. У них за спиною гомонiли козаки, чмокаючи, пили iз озерця воду конi, рипiла й брязкала збруя.
— Ну, де ж твоя куга? — запитав Сiрко, коли вони зупинилися пiд невисоким, карякуватим в'язом.
— Осьо, — вдоволено проказав Сироватка.
— Де? — подивував отаман.
— Та осьо ж. — Козак розгорнув вiття в'язовника, i перед отаманом вигулькнув гостряк землянки, викопаної в схилi порослої нехворощею балки i обкладеної дерном.
— Умiєш ховатися, — мовив, i не знати — осуд у тих словах чи схвалення. Та враз отаман круто повернувся до козака, його лiва брова грiзною хмарою шугнула вгору, очi стемнiли од гнiву. — А чи подумав ти, що мiг проспати i Сiч, i Великий Луг?
— Не спав я, батьку, — не схиляючи голови, мовив Сироватка. — Думав.
— Ось зараз вiзьму барбару та виб'ю з тебе тi думки. Про що ж ти думав, вражий сину?
В голосi отамана — роздратування. Сироватцi чомусь здалося, воно ще й вiд того, що кошовий не змiг вiдшукати його бурдюг.
— Про бога, — вiдказав.
Хитрий козак Сироватка. Сам вiдчув, що збрехав. Ну, не зовсiм, вiн i справдi споминав у думках бога, хоча й не так, як подобало, одначе не знiтився. Отаман стояв спантеличений. Мовби й не випадало вибивати з голови думки про бога. Примружився хитро–хитро, ще й двома пальцями посмикав себе за вус.
— А не брешеш?
Сироватка праведно звiв очi д'горi.
— Вiн же чує!
Бог од того нахабства трохи не впав з неба.
Плюнув i повiв кошлатою бородою, одвернувся, аби не чути, як козак ллє кулi. Сироватка аж рота розтулив, та одразу й заспокоївся, бо то був не бог, а бiлоборода хмара, вона швидко розвiялася, хоч трохи й налякала його. I плюнув не бог, а кошовий. Прочинив дверi землянки, але тiльки заглянув, повернувся i повiльно пiшов до могили. А Сироватка чалапав позаду, знову не наважуючись — а таки кортiло — запитати отамана, чого приїхав, й не збираючись вiдставати. Вiн не вельми засмутився вовкодухiстю отамана -що той може йому зробити? Вийшло то злецьки, й соромно йому трохи… Хоч вiн справляв сторожову службу не од коша, стояв у степу осiбно, власною волею — в помiч козакам сiчової сторожi, одначе, як погинув бекет у Червоних Лозах, а в Тавинськiй залозi стало скрутно на людей, сказав, що, доки повного мiсяця, може повартувати i сам. Вони таки поклалися на нього, а сьогоднi сталася оця притичина.. Одначе все оббулося. То й отаман пересердиться"Бiда бiду перебуде", — сказав сам собi.
Отаман зiйшов на могилу, зупинився. Довго стояв непорушне. Його обличчя здавалося вирубаним з темного каменя, i весь вiн був неначе тесаний з однiєї камiнної брили Сироватцi ж вiн чомусь ще видався схожим на крука, що стоїть на вершечку камiнної баби. Отаман притримав лiвицею шаблю, сiв на камiнь. А Сироватка примостився збоку, видобув потертий кисет, саморобну кленову люльку. Сподiвався, Сiрко потягнеться до його кисета, i вони закурять ладком й од димку потече розмова. Але отаман люльки не дiставав i Сироватки мовби й не помiчав.
Сидiв замислений, суворий, дивився на степ. Сухий, випалений сонцем типчак переливався, як грива мертвого коня А в тiй гривi — червонi й жовтi вогники–тюльпани. Про що думав отаман? Може, спогадував день, коли багато–багато лiт тому знайшов закоцюблого Сироватку над рiчкою Татаркою, кинув у сiдло й погнав до зимiвника. На смерть загнав коня, а козака врятував. Тьху! Врятував отаке ледащо! I тепер йому було шкода вороного огира? Адже то був найкращий кiнь за все його козакування. Чи, навпаки, стало жаль дозорця, шкодував на свої рiзкi слова й обмiзковував, як їх завернути назад? Бо й справдi, хто його неволив на цi чати? Нiхто. Четверте лiто конає тут, у самотинi, в зеленiй пустелi. Поруч татарських улусiв, до них — за пiвдня конем доскакати. На безкорм'ї, в спеку й холод. Влiтку ще так–сяк. А взимку, як вичахне небо, як потечуть помiж тирсою бiлi холоднi змiї, як завиють сiроманцi, а з крутих балок вийдуть вогнеокi хижi рисi… Тисяча лих, тисяча небезпек на одну людську душу Либонь, це тяжче за схиму.
Позаминулої весни вернувся козак з далекого дозору — його ледве впiзнали, такий був худий i виморений. Гойдався козак, гойдався кiнь (шкура та костi), козак тримався за кiнського хвоста й так причвалав на Сiч. Майже всi братчики вийшли з куренiв подивитися на те диво. Запакували снiги Волошку, а напровеснi почалася така каламуть, що нi пройти, нi проїхати.
Сiрко був упевнений, що Сироватка в дозiр не вернеться. А вiн повалявся мiсяць на печi, обшив новою юхтою сiдло, натовк у мiднiй ступi ворочок тютюну й за чергової оказiї знову подався у степ. То що ж тримає його на оцiй могилi? Несе якусь покуту перед товариством? Погнала прiч од людської оселi ненависть? А чи привела велика любов до своєї землi, до рiдної неньки–вiтчизни? Мабуть, таки любов. Бо ненависть не може втримати так довго людину в моторошнiй i зловiснiй самотинi. Вона безсила перед пустелею, вона прагне чужої бiди, чужої кровi, чужих слiз.
А може, нiчого того не думав отаман, просто сидiв i споглядав степ. Спивав його спрагло, як чисту джерельну воду. О цiн порi вiн був чи не найкращий. Вже не спав i ще не пробудився доконечно. Мив мала дитина в колисцi першої митi, коли тiльки розплющила очi. Водить ними, пухкає губенятами, випручує повнi рученята, посмiхається зачудовано й тихо.
Прокидався степ, прокидалося й серце. Ще не пiдвелися трави, ще торiшнi ковили ворушили сивими чупринами, а вже зазеленiлiї при долинi козельцi й веронiка, а по балках — ряст, пiдвели в болотах гострi списи очерети, прорiзався з води першими гостряками татарський шабельник, й скрiзь по видолинках червоно заполум'янiли тюльпани. Заплющиш очi, а перед ними так i мають багряницi, й тодi хочеться взяти шаблю та прорубати до обрiю стежку. Десь тихо, не видимi оковi, подзвонюють журавлi, чистим струменем спадає згори жайворова пiсня.
Благословенний степ! Благословенне життя!
Проклятий степ! Прокляте життя!
Вдень сонце пече немилосердно козацьке тiло, а вночi холодна вiльгiсть пронизує до кiсток. I голод — хоч шаблю гризи.
Отаман тiльки на мент заглянув у Сироватчину землянку, здавалося, й не роззирався, а помiтив його наїдок. З казанка стримiли ноги журавля. Мабуть, варив не один день, але хiба вгризеш те м'ясо — воно мiцнiше за тятиви татарських лукiв.
Та чи не найбiльшою мукою для козака весною i влiтку є нужа. Верстовими стовпами пiдперла комашня небесну стелю, заткала обрiй. Ступу товче. В повiтрi стоїть дзвiн, здається, що десь далеко, мабуть, аж у слобiдськiй Українi, тисячi ковалiв кують чересла. Ранком козак умивається не чистою криничною водою, а дьогтем. Або чавить сiк з ядучих трав та обмазується вовчою жовчю. На Сироватцi шкiра задубiла, її, мабуть, не втне не те що комарине жало, а й турецький ятаган.
Нi, не про степ, а про козака думав отаман.
Вiтер односив у його бiк димок з Сироватчиної люльки. Сироватка кидав косяки, бачив накiбчений профiль виголеного до синяви (коли i де встиг поголитися?), бронзового вiд засмаги отаманового обличчя, крутий злам брови, задумливу чи гнiвну зморшку в мiжбрiв'ї, мовчав. Але димок од його люльки свою справу робив. Сiрко таки не витримав, потягнувся до кисета, якого козак завбачливо не заховав, натоптав свою носогрiйку.
— Втомився, Мокiю? — запитав тихо. — Лишимо тобi замiну Поїдеш з нами. Одiспишся в спокої. Поп'єш з братчиками варенухи
Сироватка зломив суху стеблину лисохвосту, прочистив цибух люльки, що пригасла. Великим пальцем правої руки якось кумедно, сторчма, дотоптав її тютюном. Пучки в нього були чистi й навiть не вельми засмаленi. Добув огниво, кресонув раз, кресонув удруге.
— Нi, отамане, — одказав, коли сизенький димок заструменiв. Добуду до зими. А тодi приїду. — Помовчав якусь хвильку, спостерiгаючи, як пiд подихом вiтру то заплющується, то розплющується червоне око на кiнчику трута — давав нагорiти, всунув його в бузинову трубочку. — Лаврiпа кортить побачити. Як вiн там, не зледащiв?
За цим запитанням стояло iнше: чого Лаврiн не приїхав? Оскаргу ж Сироватка приховав так глибоко, що навiть Сiрко не вловив її й через те не став розказувати, що Лаврiн два тижнi перед великоднiми святами прокачався в простуднiм жару, а це вже очутився, але в дорогу йому ще зась.
— Справний козак, — мовив. — Але джурою не хоче. До куреня проситься. Воля а чи сваволя груди йому розпирає. Кров грає. А може, й сам не знає, чого хоче. Либонь, i краще, що до шаблi тягнеться. Холуїв у нас i так багато.
— Сливе, — одказав Сироватка. — Хоч сам подумав: що може бути кращого за службу джури. Шана. Не клопiтно. А оженившись, став би якимось урядником.
Тепер обоє думали про Лаврiна. Про Сироватчиного сина. Щоправда, на Сiчi нiхто не знає, що Лаврiн Перехрест не сестринець Мокiю Сироватцi, а син. Навiть сам Лаврiн не вiдає того, може, через те й не лине душею до батька. Хоч Мокiй вигодував його, затим забрав до себе на Сiч, чому Лаврiн був вельми радий.
Отаман майже ревнино поглянув на Мокiя. Бо хлопець мiцно прикипiв йому до серця. Й оддав його в школу, й узяв у джури, вчив воєнної науки — щось було в ньому таке, що вертало Сiрка споминами до рiдної Мерефи, до тих днiв, коли сам був щасливим батьком i доля, здавалося, мчала попереду баскими кiньми.
Вiн нiколи нiчого не розказував про тi днi, мабуть, через те, що по них густо проступала в спомини кров. Обидва отамановi сини — Петро й Роман — погинули за Україну. Петро наклав головою за рiчкою Тором поблизу трьох зелених байракiв, а Роман, пострiляний i порубаний, помер у Мерефi пiд Харковом на руках у своєї матерi Сiрчихи. На рiздво курiнний кухар ставить перед кошовим три миски кутi, а отаман наливає три чарки. Одну випиває сам, а двi iншi разом з кутею виносить надвiр. I, може, через те такий дужий в отамана удар — не одна, а три руки опускають на ворожу голову шаблю, може, через те таким непримиренним вогнем горять його очi — не одна, а три ненавистi скипiлися в серцi.
Сторінка 2 Перейти на сторінку: |
|
|
Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом. |
