Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 18

Ой там, в степу, при дорозi,

Шумлять–гудуть дрiбнi лози.

Ой там молод козак блудить,

Пiд ним сивий коник нудить, —

виспiвував козак Рябуха голосом хоч i не вельми гарним, зате дужим. Спiв вплiтався в степ, линув над кушпелею, i козаки слухали не перебиваючiї. I слухали орли, ширяючи в високостi. Степ пахтiв торiшнiми полипами, дроком, волею. Козаки нiколи не говорили мiж собою, що цей степ може родити пшеницю. Вони вiдали про те, але й знали, Що плугатарство тут заснуло в далекiй далечi пам'ятi, навiть не їхньої, а багатьох поколiнь. Степ iснував для того, щоб доганяти i втiкати, заступити справжнє поле, на якому ще виростають пшеницi i дiти. їхали тюпака i риссю — коней не морили, бо дорога далека.

Аж ось дорога розчахнулась на двi, ширша пластала понад Днiпром далi, на Нижнiй Перевiз, вужча повертала в степ. Й одразу пропали плавнi, в обидвi руки слалося Козацьке Поле, вже трохи порудiле од спеки, пустельне о цiй полуденнiй порi. Та пустельнiсть хапала за душу, степ навiвав нудьгу й утому. Та не такий Марко Ногаєць, щоб нудьгувати. Позаду всiх, глибоко позасовувавшiї у великi дерев'янi стремена ноги, важко погойдувався у сiдлi козак Кирило Кайдан. З вигляду грiзний i сердитий — у пiвлiктя вуса, волосся густе, як верболiз при повнiй водi, чорнi очi в сталевих цятках, — насправдi ж добрий i незлобивий, мов дитина. Кайдан — високий i дебелий, i кiнь пiд ним важкий: копита — як чавунцi, ще й трохи кумедний, чорно–гнiдий, а на черевi — бiла латка. Опустивши велику голову, кiнь теж дрiмав. Марко пiдкрався до рябопузого й в один мент прив'язав до хвоста бублика. Кiнь пробудився од дрiмоти, струшуючи шкiрою на холцi, замахав хвостом, i бублик замиготiв у повiтрi. Кайдан прокинувся од реготу, довго не мiг нiчого второпати, а коли побачив бублика, обурився й погнався за Марком. Той утiкав, ловко правуючи мiж козакiв. Кайдан хотiв дiстати його ратищем, але тiльки збив з Маркової голови шапку, але той упiймав її на лету. Пересмiялись i перебалакали, а далi втома знову налягла на плечi. Степ курiвся сiрою млою, обрiй заколихував, i вже дрiмав не один Кайдан, а половина команди. Конi йшли ступою. Хуркнула з трави хохiтва, прудко замахала крилами, аж зарябiло в очах, блиснула чорно–бiлим намистом на шиї, — то був самець у розпалi шлюбного шалу, — i впала в трави. Шукай — i з собаками не знайдеш. Козаки провели її полiт сонними очима.

Дорога розтанула в травах. Це вже була не дорога, а примiтна лише козакам звивиста стрiчка, якою проїжджали аргатали або проходила козацька партiя. Трави не витоптувалися до кореня, тож були густiшi, ситiшi, одначе приземкуватi, бур'ян рiс рiдко, й менше траплялося тут кротовин, байбачих та ховрашиних нiр.

Лаврiн i Марко знову їхали позаду. Марко пристав до ватаги самочинно, й хоч не в звичаї козакiв доправлятися, хто куди їде, одначе краще не мозолити осавуловi очей.

Лаврiн думав про Кнлiяну. Вона десь там чекає на нього. Й усмiхався сам до себе. Його обiйняла млосна хвиля, вiн дивився на дiвчину у власнiй уявi, знову й знову бачив її над Сухою Тьмою, й од того спомину горiло тiло й було йому соромно та солодко.

Про Килiяну думав i Марко. Одначе вiн би й пiд шибеницею не зiзнався в цьому. Просто кортiло йому побачити ту дiвчину. Лаврiн часто розказував про неї, а вiн слухав, i вона поставала перед його зором. Лаврiновою рукою брав її за руку, його ж пальцями погладжував чорнi дугастi брови. А може, то вже були й не Лаврiновi руки? Не Лаврiновi пальцi? Й не Коршак, а Султан нiс її через Суху Тьму?

Таки Султан. Виносив з чорної, як бездонна криниця, ночi й мчав її та Марка веселим ярмарком.

"Щасний Лаврiн", — думав Марко. Бажав товаришевi долi й зi страхом почував, що це йому важко. Маленький чорний шулiка дзьобав йому в самiсiньке серце. Невiдь–чому, адже любив Лаврiна. Готовий офiрувати йому всiм, навiть життям.

Й тодi ж прокрадалася думка: чи ж усiм? Ранiше сонце свiтило їм однаково. I вiн справдi був готовий офiрувати Лаврiновi. Навiть накликав у мислях на Лаврiна нещастя, щоб затим мчати на виручку. I тодi Лаврiн променив йому сiрими очима, дякував. Гордий Лаврiн, що й не перед кожним курiнним скидав шапку, вклонявся Марковi.

Лаврiн — збагненний i незбагненний Марковi. Вiн ним трохи зачудовувався i трохи пiдносився над ним у думках. Разом росли. разом тинялися бiля погаслих кабиць, ганялися за Шайтаном, в один день стали молодиками — їх записали до куренiв i почали навчати бойвої козацької справи. Лаврiновi допомагав, скiльки мiг, дядько, але Перехрест нiколи нiчого не споживав сам, дiлився з Марком та iншими хлопцями. Потiм Лаврiновi знову поталанило — взяв його кошовий за джуру. Аби таке йому, Марку, то нiчого лiпшого й не треба. Лаврiн же навiть трохи гордував тiєю службою. Й не зажив там надiї на який iнший уряд. Навiть має серед старшини немало вороженькiв. Марко сам такий: прив'яжи до верби — одгризеться, але ж буває, що не хочеться лягати спати без вечерi, треба й схилитися, треба догодити — повеселити курiнного, кухаря, затанцювати на батозi чи заспiвати по–циганськи. Й тобi дадуть пусту, пустять вишкребти казана.

Десь глибоко в душi Марко вiдгадував, що та Лаврiнова погорда є зовсiм не погорда, а вiдомств за старцiвське дитинство i певнiсть, що дiйшов, зросту й сили — бiльше покривдити себе не дасть нiкому; вiн, Марко, такої певностi не мав, за неї любив Перехреста й трохи заздрив йому. В усьому iншому Лаврiн — неначе дiвчина. Його душу легко сполохати бридким словом, вiн гидливий, i над тим Марко часто кепкував; з сором'язливостi й ота Перехрестова погорда. Вiн зодягався в неї, як. у сталеву кольчугу.

Найкраще їм бувало, коли влiтi Лаврiн одпрошувався у Сiрка й вони удвох з Марком брали малого човна та поселялися на кiлька днiв десь на недалекому островi. Збирали чаїнi та качинi яйця, ловили малим волочком рибу, купалися. Жили в куренi з гiлля та очерету, запливали в очеретянi нетрi, вилазили на найвищi дуби. Все те — в доброму змаганнi, в щирiй приязнi. Вночi прокидалися од моторошного реготу сови, вдавали один перед одним байдужiсть — випробовували себе. I мрiяли. Про чати на Козацькому Полi, про походи на Крим. Звiсно — в однiй командi. Там, серед плавнiв, Лаврiн та Марко й самi були як молодi звiрки, такi ж прудкi й дикi, чiпкi й гiнкi — в одну мить могли в–идряпатися на височезне дерево, пiрнути в воду й виплисти десь в очеретi, пожувати його солодкий корiнь чи з'їсти по сирiй рибинi.

Вони були крихiтною часточкою плавнiв. Проте Лаврiн був трохи iншою, анiж Марко, часточкою. Лаврiн жив з ними одним життям i любив їх споглядати. Вiн любив їхню сумовиту красу — чомусь з усього найсумовитiшу. Його тривожив дощ у плавнях, лiлеї в затишку, осiннi верби, що тихо ронять на плесо схожi на човника листочки. Вiн милувався летом самотнього ворона, коли той викруглював дивовижнi чаклунськi кола, й вiдтавав душею бiля диких каченят — малесеньких, пухнастих грудочок, що, смiшно хилитаючись, бiгли до води. Потайки намагався намалювати (фарби випрохував або купував у монастирського богомаза) й вербу, i каченят, одначе те в нього не дуже виходило, тож не показував своїх малюнкiв нiкому. Бо Марко вже й так пiдкепковував над ним; задивиться Лаврiн на зграю рибок на бистрi або на пружечок сонця, що тане серед очеретяного волоття, а Марко тим часом або хвоста йому хмелевого причепить, або при гуртi вимаже сажею вуха чи й просто вiзьме на висмiхи.

Й через те Лаврiн пильно приховував той триб сбоєї душi, стндався його, бо й справдi, хiба мусить кортiти козаковi малювати пiвнi та ружi? То з руки тiльки дiвчатам, а якщо вже щось малювати, то конi та думбаси, пiвонiї ж та пiвники тiльки так, для забавки.

Лаврiн не помiчав, як пролiтали днi, вiн би й зовсiм не вертався на Сiч, а Марко починав нудьгувати. Лаврiн — найближчий Маркiв товариш, але Марко й з iншими молодиками водив дружбу. Здебiльшого Лаврiн не мiг прожити без Марка й дня. Iнодi починав ревнувати. Здавалося б, мало бути навпаки. Лаврiн i вродою вдатний, i у вiйськових вправах спритнiший, i грамотнiший. Ще й увесь на виду, душа, як i кунтуш, розстебнута на всi застiбки, ходять вiн навпрошки, а коли перечiпається, тiльки дивується. Цим трохи схожий на отамана. Той перебрiв огненнiї рiки, а обдурити його в справах домашнiх, житейських може й дитина. Потiм сам здивується власнiй наївностi й тому, що так легко дався на пiдмову. Марка ж обвести кругом пальця не вдасться нiкому. На днi його душi зачаїлася жарина недовiри, вiд якої зайнялася iнша жарина — хитростi. Либонь, їх i закинула туди лиха доля, вона котила його з високого горба, через байраки i терни. Лаврiна он прикохав сам кошовий отаман, а йому, Марковi, щоб добутися до гуртового казана, доводиться або пролазити попiд руками, або хапати через голови. Змушений був i вiдманювати когось вiд казана й при тому дивитися чистими очима. I починав ненавидiти тих, хто при казанi. А потроху — i всiх iнших. I почував маленьку зверхнiсть над ними. Й над Лаврiном також. Тонко пiдмiчав людськi вади i вмiв їх лицедiйськи передавати. Багато знав про потаємний свiт людської душi й просто про свiт, найперше про Сiч — що i в якому куренi сталося минулого дня, про що говорили значнi козаки на крузi, звiдкiля прибули посли i хто їх приймав у вiйськовiй канцелярiї.

Коли вони вдвох, Лаврiна мало вабили парубоцькi грища, кiннi перегони, всiлякi змаги. Серед сiчових молодикiв iснувало запекле суперництво — скочити на необ'їждженого коня, переплисти Днiпро на порогах, схопитись"навхрест"або"попiдсилу". Марко сам до тих змаг не вдатний, одначе володiв неперевершеним умiнням звести в герцi–задирачцi iнших, Лаврiн волiв випробувати себе на тих же порогах наодинцi, не любив виставлятися на миру. Так вони й жили, i всi трохи дивувалися їхнiй дружбi, але їм до того було байдуже. А потiм у Лаврiновому серцi з'явилася Килiяна. Й Марко мовби вiддаленiв, але тiльки ледь–ледь. Затинаючись, червонiючи, Перехрест гаряче й захоплено розповiв Марковi про Килiяну. Марко зрадiв щастю товариша. А сам прийшов у курiнь, i стало йому чомусь сумно.

… Марко клiпнув очима, оглянувся. Хiба вiн не радий Лаврiновому коханню? Щирому i свiтлому, якого, мабуть, нiколи не матиме сам. Чи ж його, татаркуватого, полюбить така дiвчина, як Килiяна?

Донедавна про це не думав. Сам мiг осмiяти будь–чий гандж. Коли допiкав кого до живого, аж нiби почував радiсть. Пiдводив кого пiд курiнного — й щось пощипувало в душi. Знав i те, що нiхто не виплете: зi слiв так тонко сильця, як вiн, не вхопить швидше за нього чужої мислi, не розплутає її на стьожки. Йому часто казали: аби здобув грамоту, мав би поважний писарський уряд. Але казали так немов: на посмiх. Бо ж бачили в ньому штукаря, мартопляса. Й тодi в ньому щось пiднiмалося до важкої образи, яку мусив гамувати. Адже, опрiч усього, отако, штукарем, легше жити. А сам бачив, що не дурнiший не тiльки за осавула свого куреня, а й за курiнного. З порадами ж не поспiшав, тримав їх при собi.

Нелегке то було життя, але сподiвався на якийсь неймовiрний талан, сподiвався, що виб'ється нагору, твердо вiрив у це. Iнодi у замрiї уже й дивився з тiєї гори на iнших. Знав напевне одне: вибившись наверх, допоможе й Лаврiновi.

А в Лаврiна таки глузду не повен казан. Бо ж хотiв покинути кошового, пiти в курiнь. Простим козаком. Всi попереднi джури — хорунжими, осавулами, декотрi мають свої зимiвники. Випросили виморенi чи вигубленi татарином господарства. Марко гадав, що й Лаврiн чогось допне собi. А бiля нього, либонь, покористається й вiн.

Лаврiн доп'яз собi кiлькох недругiв, i Марко мусив на людях триматись осторонь од нього, аби не накликати на себе чийого–небудь гнiву. Перехрест має заступництво, а вiн тiльки дублену шкуру.

Доля несподiвано розiслала перед Лаврiном бiлий сувiй, а Марко залишився на чорному тирлi. Й було йому сумно та скрушно. Й хотiлося зробити щось таке… Чимось здивувати всiх. Вигадати щось кабешне або й зле. Але нiчого не придумувалося. Марко давно знає, що свiт — вiн недобрий i хитрий, що люди не такi, якими виставляють себе, що кожен пряде свою ниточку й намагається захопити для неї якомога бiльше куделi, а то й присукати до своєї ниточки ниточку сусiда. виплести мережу, якою впiймати все, що трапиться. Неждано–негадано Лаврiновi, який нiчим для себе не клопотався, доля дала в руки барвисту ниточку, не ниточку, а цiлу крайку, Марко ж залишився з порожнiми руками. Марко вiдчув: з тої хвилини, як вiн дiзнався про Лаврiнове щастя, щось зрушилося в ньому. Став понурим i дратiвливим, все бiле й зелене в серцi перецвiлося в чорне; незлобивий кпин обернувся в насмiх, захоплення — в заздрiсть, заздрiсть — в обмову. Це помiчав сам i не мiг нiчого з собою вдiяти. Бажання похизуватися, здивувати iнших жило в ньому й далi, але й воно одмiнилося в барвi. Проте нинi степ, далека мандрiвка i якесь неясне вiдчуття, якесь сподiвання навiяли йому в груди колишньої легкостi та веселостi.

— Якось у оцьому степу ми з отаманом Мжичкою сполохали дрохву, — почав Марко плести кошi. — Вона була завбiльшки з коня. Як побiгла, аж земля задвигтiла. Пiд'їхали, а там двадцятеро яєць. I кожне завбiльшки з цебер…

— Дрохва по двадцятеро яєць не несе, — сказав Кайдан.

— Проста не несе, а ця знесла. Запитай у Мжички, коли не вiриш. Вiн ще сказав: от би пiдсипати, щоб вилупилися дрохвенята. А я йому — давай пiдсиплемо.

— Ну? — недовiрливо закопилив губи Кайдан. — Пiд кого б то?..

— Так само й Мжичка засумнiвався. А я йому: пiд Кайдана Кирила. Спить вiн без просипу, може, й висидить.

Козаки реготiли, Кайдан також.

Обiдали в Рубановiй залозi. Всi на Сiчi знають: смачнiшої, як з криницi Рубанової залоги, води немає в усьому степу. Вона пахне чебрецем i дикою м'ятою й холодна, аж зуби ломить. Криниця глибока, бо залога стоїть на горбi. Залога вельми вкгрунтована, хоч i невелика — сажнiв по двадцять у кожен бiк. Але рiв глибокий, i високий вал, i палiсад мiцний, дубовий, о дев'яти гарматках i тридцяти бiйницях, i ворота подвiйнi, оббитi залiзом. Бiля валу — височенна"фiгура", а на вершечку вплетений лозовий кiш, з якого зорить у степ козак. Кiлька роз'їздiв пильнують понад Сiрим i Мрячним байраками. Всього в залозi стоять постоєм сiмдесят два козаки. Залога затiсна для такої кiлькостi людей, — частина з них ночує на другому поверсi куреня (перший, плетений з лози, то конюшня), — через те в стiнi валу викопано двi чималi землянки. Служба на постої нудна, обтяжлива (хоч це й наближчий до Сiчi постiй), тут радi новiй людинi, дозорцi довго не хотiли вiдпускати пана Амбросiя з козаками, частували холодною юшкою з карасiв, студеною водою з криницi, аж поки Амбросiй рiшуче взявся за шапку й наказав своїм козакам сiдлати конi. Незабаром залога i"фiгура"згинули в сiрому маревi. Й знову не тронутий череслом степ облiг з усiх бокiв. Тут буяли бур'яни i трави, падали й iзтлiвали, а по них спиналися новi, i так рiк у рiк — столiття, вiки. Той самий жовтий буркун i шорстка тирса, немов вони й не вмирали нiколи, немов цвiли й гойдалися од тих днiв, як почало свiтити сонце. I той самий каня висiв над степом, i той самий байбак свистiв бiля нори.

Нудно козаковi в степу. Майнув на обрiї табунець сайгакiв i розтанув у травах. Вiковiчнi трави котили вдалеч вiковiчнi хвилi, й пахло од них старими медами. Вiтер пiднiмав хмари жовто–зеленого пилку, й тодi затуманювалося сонце, а конi пирхали й збивалися з кроку. Доцвiтали дрок, горицвiт, дев'ясил, буркун i медунка, всi вони пахли медами й цвiли жовто–Майже всi квiти в степу величаються тою барвою, тiльки катран та га'лючник додають бiлої, а шавлiя — синьо–фiолетової. I вiд того i в очу в козака жовто, й жовтими здаються небо та далина.

На обрiї стояли високi, схожi на козацькi шапки, хмари, ще й кучеряво–бiлi, козаки їхали на захiд, хмари–шапки пливли на схiд. Козаки проводжали їх очима.

Любить козак степ! Вiн i сам того не знає; так любить, що й жити без нього не може, — квiтнуть у його серцi воронець i грицики, й ширяють там пiдорлики, i чаєчка в'ється в мислях, спогадає вiн їх i осягне до кiнця свою любов, коли ляже на смертному одрi десь у далекому селi чи слободi (рiдко кому з них таке випадає), i затужить його душа, й рвонеться — вже вiльна, без тiла — понад долинами i вибалками, квiтами i травами, i оселиться десь на високiй могилi. Зустрiчатиме й проводжатиме козацькi чати, але вже мовчки.

Повернуло на вечiр, прогiрклий до дна полинами день спадав на землю жовто–сiрою iмлою. Двоє пiдорликiв по крутiй дузi бралися у ще не вичахле небо — облiтали перед сном свої володiння.

Ночували козаки в неглибокiй балцi бiля криницi. Примiтне, знане мiсце. Цього лiта вони ночували тут, либонь, першi: вода в криницi була чорна, застояна, нежива. Лаврiн розсiдлав Коршака, поплескав по шиї долонею, аж бризнула пилюка, — к iнь одразу бухнувся на землю й почав качатися, по–собачому пiдiбгавши ноги. Так качався тiльки вiн; Султан — важко перекидався з боку на бiк, збиваючи копитами пiд корiнь трави, а потiм ще довго лежав, немов роздумуючи, вставати йому чи нi, а Коршак скочив на ноги враз, обтрусився, але якийсь час не йшов пастися, а косував на господаря. Лаврiновi конi йдуть до рук. Навiть чужi. Є серед них такi, що нiкого, крiм господаря, до себе не пiдпускають, а якщо козак вискочить на хребтину, стягне за ногу й копитом ударить, може забити й на смерть, проте Лаврiн легко укоськував найхарапудистiшого румака. Козаки казали, що Лаврiн знає таке слово, й вiн того не заперечував, бо почував у своїх руках, у собi самому якусь дивовижну ласкаву силу, ласкаву впевненiсть, якiй легко, хоч i з дрожем, корилися конi.

Все ще не спускаючи господаря з ока. Коршак пiшов попаски до табуна, а Лаврiн, вичерпавши з козаками до дна воду, чекав, поки натече свiжої. На трiскучому, з кураю, вогнищi гуртом варили кулiш й одразу ж по вечерi вкладалися спати, аби засвiт продовжити путь.

Тiльки Лаврiну не спалося. Йому увесь час здавалося, що на нього хтось дивиться, розплющував очi й бачив над головою лампади зiр, що мерехтiли в безоднi неба. Може, це вони дивилися на нього?

Врештi стягнув з себе кирею, пiдвiвся. Козаки спали, вклавшись кружка довкола кущика лози, пiд яким поблискувало свiтле око копаночки.

Копi паслися тут же, в долинцi, iнодi чулося важке гупання — кiнь перестрибував стриноженими ногами, пофоркування, нутряне зiтхання. На пiвденному схилi балки чорнiла постать козака на чатах. Лаврiн пiшов до нього. То був Кайдан.

— Йди спати, — сказав Лаврiн. — Менi однаково не спиться.

— Мед–пиво сниться? — Кайдан тихенько засмiявся. — Чи болить щось?

— Нiчого не болить.

— Ну, тодi гуляй. Тiльки не пускай з балки конi.

Кайдан поспiшливо, — боявся, щоб Лаврiн не передумав, — почимчикував до стану. А Лаврiн порахував конi й побрiв з балки нагору. Зупинився. Перед ним мрiв степ, неначе приворожений мiсяцем. Якийсь чар упав на нього, чи сам умiв чаруватися — лежав безшелесне й тихо, аж було чути, як наливаються соком трави. Спало все: кожна травиночка, кожна бадилиночка, кожна квiтка, тiльки зорi не спали, стерегли в травах вiчнiсть. I зблискував над обрiєм серпик мiсяця, здавалося, хтось збирається вижати степ i не одважується. Пахло дроком i буркуном, i ще сотнi запахiв плавали над степом. Лаврiн стояв у них, неначе на днi озера або моря. Зорi, й трави, i серпик мiсяця, i тихий, як подих немовляти, сон.

Одначе спало не все. Майнула проти зiр тiнь i пропливла бiля самих Лаврiнових нiг — пролетiла степова сова. Нез'ясненна тривога оповила Лаврiновi груди. Вiн зрозумiв: це вона дивилася на нього потайними очима, вона не давала спати. Серце млiло, серце щось вiщувало — не тiльки омрiяну зустрiч вiщувало воно, а й щось незнане, невiдоме. Життя — то i є невiдомiсть.

Спробував виборсатися з тих невидимих тенет, оглянувся довкруги. Одначе думцi нiкуди було сховатися, нi за що зачепитись. Степ i зорi, зорi, й степ, i сон, який панував тут од першого дня сотворiння свiту. Бездонна нiч, i вiн посеред неї… I свiт… Що ж таке свiт?.. Який же вiн дивовижний та гарний. I легкий. Боже, як гарно жити в свiтi, яку благодать сотворив ти… Ще й дав менi можливiсть спивати його, як найкращi меди. За вiщо ти менi це дав? Хто я такий? Чи зможу бути достойним твого високого дару i твого помислу? Може, до кiнця й не зможу, але намагатимусь прожити так, щоб на моїй душi не було жодної брудної пяти. Не покривджу сиротину, допоможу калiцi. Не даватиму попуску собi. Бридуватнму поганим словом. Вiдчував у собi приплив чогось нового, високого. Нiколи ще не сягав у такi глибини степу i власнi глибини. Вiдчув себе у злагодi з безкiнечним степом i небом i подумав, що оця нiч, степ i небо це мовби той берег, од якого одштовхується i з яким прощається, вiн прощається з легковажнiстю i безжурнiстю, вступає в iнше життя, яке йому рiшуче не вiдоме, але яке теж прекрасне. Вiн уже сам був iнший, новий, нiжнiший i суворiший, просив у неба благословення, а воно мовчало.

Сторінка 18

Назад Далі

1....16 17...19 20...94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.