Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 15

* * *

Проминули крам–базар, хату Охрiма Капшука за Чортомликом, котрий тримає воли на пiдкормку, — витягає ними весною та восени па ро.'i аслих лугових тванях вози, що правують на Сiч, далi переїхали тирлище, де запорожцi розминають конi, стрибають через кущi та ями й об'їжджають лошакiв, а також самi вчаться ратної справи, помахали Кириловi, одноокому парубковi, який наймитує в корчмаря Купрiяна. Пiд горою притулилося двi корчми — Купрiянова i єврея–вихреста Шийки, тут заночовують тi, хто за дня не добився до сiчового передмiстя або з якоїсь причини боїться туди поткнутися в сутiнках.

Конi пiшли некрутим узвозом угору. Лаврiн Перехрест обiперся об високу, мiдну передню луку сiдла, звiвся в стременах, востаннє оглянувся назад. Лаврiн прощався з Сiччю. Не мав iншої домiвки, не мав iншого роду–племенi. Сiчовий курiнь — вся його батькiвщина i вся родина. Он вiн, ледь мрiє в маревi. А поруч iншi, темнiють стрiхами, на деяких стрiхи взялися мохом, кiлька свiтлих, вкритих минулої осенi; чорнiють дерев'янi башти i бiлiють та сiрiють корчми й кузнi над Чортомликом, Грецька хата та заїжджий двiр Семена Кобилки. Корчма, хворостянi та рубленi ятки, заїжджi двори обкутанi дубами та вербами, яворами i осокорами, там, де осокорiв найбiльше, — запорозька пристань.

Стислося в тузi серце. Знав — уже нiколи не заграє конем бiля могили Мама–Сура, не стрельне на водохреща з церковної дзвiницi з гармати. Ще хлопцем залазив туди, випрохував у гармашiв гнота, а по тому походжав серед однолiткiв, замурзаний у сажу та кiптяву, поважний та гордий. З роками, коли подорослiшав, теж ходив до церкви частiше за iнших молодикiв — послухати пiвчої. Гарно спiвала запорозька пiвча, нею зачудовувались навiть iноземнi гостi. Онде бiлiє церковна дзвiниця, мiдний хрест поблискує проти сонця, обабiч, трохи нижче, поблискують ще два хрести — на бабинцях, видно навiть чорнi очницi вiкон–бiйниць.

Навпроти церкви — курiнь отамана, на його гребенi чорнiє лелече гнiздо. З нього саме знявся лелека, полетiв на Заднiпря. Сiрко сам поклав на гребенi поламане колесо польової гармати, й птахи звили на ньому гнiздисько. Вони обвиклися, їх навiть не одлякувала стрiльба. Лелечi гнiзда чорнiли ще на кiлькох куренях.

З цього боку, од поля, сiрiло квадратове громаддя дерев'яної башти, обнизаної чотирма рядами грiзних бiйниць. Далi, по валу, — кiлька менших башт, збудованих пiзнiше. Двi — вже за його молодої пам'ятi.

Над плавнями, освiтленi знизу сонцем, пливли по небу тугi, схожi на подушки в рожевих напiрниках, хмари. Пливли чередою — двi великi, одна менша й ще менша, а вкiнцi зовсiм манюсiнька; вони чимось нагадували придане нареченої.

Вся Сiч звiдси, з кручi, схожа на велетенську круглу порохiвницю. А перед Сiччю — вiтряки, неначе велетнi на сторожi. Увесь Великий Луг оком не охопити. Вiн розкинувся на сiмдесят версту довжину i на двадцять п'ять у ширину. Так кажуть старi козаки. Неначе шовковi стрiчки, зблискують у зеленому шумовиннi рiчки Бандура, Домаха, Мiрошник. Рiки обснували Сiч, як синi жили. Однi з них, як Скарбна, Пiдпольна, Бугай, Тарас, Ревун, Джуган, Цинбал, одчахуються од Днiпра, розходяться в рiзнi боки, знову зливаються, знову розбiгаються, iншi, як Чортомлик, Базавлук, течуть з поля, напувають пропахлою чебрецями та дикими маками водою озера Великого Лугу: Кругле, Головате, Лопухове, Савку, i Василеве, i Коровчине, i Рачне — кожне не схоже на сусiднє, кожне iнше чимось вабливе й чимось знамените. Скiльки тут риби, скiльки звiра! Над Лебедевими озерами стоять баштовi дуби, високi й старезнi, там помости бляхою окованi, з тих помостiв козаки подають вогняне гасло. Минулої суботи спалахнув вогонь на'одному дубовi, Сiч. сполошилася, козаки вже готувалися до бою, та небавом дозорцi подали другим гаслом знак — тривога помильна. Вдень вони розказали, що подали їм знак з Синьої Фiгури, а тi дозорцi буцiм забачили вогонь на Слiпiй. Одначе потiм дознали, що зi Слiпої їм тiєї перестороги Сироватка не подавав. Просто хтось палив у степу вогонь, подiбний на дозорчий.

Лаврiна проймає болем ще одна думка — на нього марно чекає в степу дядько. Обдурив, увiв вiн у оману i його. Втiкає од цiєї думки, знову й знову вглядається в плавнi.

Гарний Великий Луг влiтi, гарний вiн i весною, у неозору повiнь.

Спочатку напоять його водою степовi рiки, а потiм пiдiпруть горiшнi води, i вiн набухне, розiллється, наче синє море. Зеленiють лозами лише окремi острови, стоять серед води, наче велети, вiковi дуби й осокори. А вода пiниться, вода кипить, несе старi стожарища, вирванi з корiнням кущi, пташинi гнiзда. А десь там, у глибинi, на затоплених островах — запорозькi скарби. Так думають тi, хто щойно пройшов на Сiч. Насправдi там не скарби, а мiзерiя. Грiзний весною Великий Луг, i величний, i молодий. А буває вiн i старий, недужий, хирлявий. Як вигорять степи, як посохне листя на вершечках дубiв, як зацвiте вода в протоках i озерах i потягне вiд тих проток гнилим смородом, тодi немає спасу на Великому Лузi. Весною верстовi стовпи комашнi пiдпирають небо, влiтi комарi тучами обсипають все живе, восени простуднi тумани котяться валами по луках та рiках — останнiй старцiвський пiдсусiдок не позаздрить козаковi. Тумани тут густi й страшнi, туман i плавнi — це щось одне неподiльне, з плавнiв тумани народжуються, за них тримаються, й тiльки потужний низинний чорноморець подужає одiрвати вiд очеретiв важкi бiлi клубки й виперти в степ, де пронизливi й гострi, наче списи, пiдвiтри розшарпують їх у клоччя. Коли обсiдають плавнi осiннi тумани, здається, що все в них умирає, блукають тiльки старi дуби (а може, вони й справдi блукають!), очерети ж i лози, трави й верби, обпившись бiлого диму, стають важкi й похмурi. Не лiтають птахи, — в туманi страшно летiти, — хижий звiр забивається в нори, хiба що злодiйкувато прошмигне хитра лисиця, пiдбере сонну качку й вернеться по власних слiдах, та одинокий прибиш–комишник причаївся з ножем при глухiй стежинi. Туман — то його брат. Ось яка вона, воля, — гливко хлипає сухотними грудьми холодний туман, це на неї повзе з гнилої Скарбної бобонна чума, це її втопкують, вбивають в болото колючi осiннi дощi. Не заздри козаковi, нуждепниц хлопе з теплої печi, ти натiпався гарячого борщу, зарив на печi у гаряче просо ноги й спиш до завтрашнього ранку, поки тебе не пожене осавул на панську роботу. На пiч не залiтають кулi, i низенька стеля халупи не дозволяє зловорожцю махнути шаблею над твоєю головою. А якщо позаздриш, все одно не йди сюди, тут воля червону крiвцю кружляє. Йди сюди, коли життя тобi як понюх табаки, коли люта ненависть роздирає груди згiрш од сухот, коли серце розпеклося, неначе гарматне ядро, i злiсть зсоталася пiд горлом в тугий клубок, страшнiший за чумний бобон. Сто вiкiв ти в неволi, одначе й неволя буває теплою та вiльною, а воля холодною i голодною. Може, ти скажеш, що орлам теж холодно у високостi, одначе вони не чiпляються черевами за линючi очеретянi мiтелицi i не в'ють гнiзда по темних печерах! Подумай i примiрся, прислухайся: чи ж орлине серце б'ється в твоїх грудях?!

По цих думках у Лаврiновiй головi з'являється ще одна — полишає Великий Луг не на вiк. Ще повернеться сюди. Налюбиться, зiв'є гнiздо… Сiрко теж має своє обiйстя i дiти. I вiн по кiлькох роках плистиме по отих зарiчках до сивого Днiпра. Вiн йому нiби батько.

Днiпро тiльки вгадується за яворами та вербами по зеленiй пiнi верболозiв, а довкола плавнi, як море. Од Днiпра до Сiчi приступає широкий Павлюк–Днiпрнще, у вербах та осокорах — не широка, але повновода Скарбна, з правого боку сiчового пiвострова, схожого на качиний нiс, дрiмає лiнивий Прогнiй, з лiвого розлився озером Чортомлик, котрий несе свої води iз степiв. Синi рiчки–протоки поп'ялися по днiпровiй долинi — то таки мовби жили на натрудженiй руцi. В тому мiсцi, де Чортомлик обiймається зi Скарбною, з води стримить чорне камiння. Для сiчових хлопчакiв то була небезпечна п захоплююча забавка — проплисти кручiєю помiж порогiв.

В лiву й у праву руку од Сiчi рiчки й зарiчки, допливи та затоки, плавнi та плавнi — вся Вiйськова Скарбниця, у якiй не добере ладу й болотяний дiдько (то ж вiн плаче на плесах темними ночами), а запорожцi таки добирають. Може, не всi, а тi острови Лаврiновi теж знанi, й вiн вiдшукує очима Вiльнi Води, Бiлозерський лиман — ганяв по них дуба з отаманом на рибнi промисли, на сiнокоси, на потаємнi острови, де запорожцi роблять думбаси та стерни. В цю мить почував, як душа розпросторилась по всiй Вiйськовiй Скарбницi, нiби одiрвалася й полинула, а вiн лишився мертвий i нiмий. I хоч допiру в нiй витинали веселi бубни, жура огорнула серце. Й почував гострi докори совiстi, бо ж обдурив i отамана, i рiдного дядька. Сiрко послав його, щоби одвiдав Мокiя Сироватку i або лишився в Тавинськiи залозi, або вернувся з Сироваткою на Сiч. Вволив його давнє бажання погуляти по Дикому Полю, побачити зблизька татарина, походити з командою на Буг.

Козаки оглядалися на сiчову церкву, знiмали шапки, хрестилися, Лаврiн також перехрестився щиро, iз зiтханням, аж запечалилось серце. Смутком вiяло i вiд старого козацького кладовища, яке поминали. Воно лежало на горбi над днiпровою долиною. Хрести стояли високi, опасистi, дубовi i ясеновi, стемнiлi вiд дощiв, чимало помiж них камiнних — значним товаришам. На них списанi ратнi дiла покiйних.

Лаврiн любив бродити по кладовищу, читати посiченi дощами написи. Молодостi кортить погратися думкою про смерть, бо здається сама собi безкiнечною, i душа вiдчуває спраг життя, але й може примiрятись до чогось вiчного, великого. Вiн же тут бiльше, не ходитиме.

Нi, Лаврiн таки не повернеться на Сiч. Нi з дядьком, нi сам. Нехай простить йому товариство i пресвята богородиця, що одкидається отако — потаємно — й прощається з козацтвом. Але ж хiба вiн винуватий! Серце має свою волю. Все обернулося так незвично, так шалено, вiн ледве йняв вiри, що все це сталося з ним, Лаврiном Перехрестом, який сподiвався на Сiчi й вiк звiкувати, кохався в зелених плавнях, гарних конях, а ще бiльше в сумовитих вечорових спiвах над Чортомликом, дзвiнких сiчових музиках, мудрих розповiдях кошового отамана. Сiч йому була всеньким свiтом, i тепер нiби виходив iз цього свiту в iнший, i те бентежило, ба навiть лякало.

Стало так сумно, що вiн трохи не заплакав. Коротким i сумним було його прощання з кошовим. Чи то отамановi провiщало щось серце, чи вичитав щось у Лаврiнових очах, покошлав руками чорнi, з поодинокими рудими, сторчма, волосинами брови, подивився йому просто в очi.

— У широкi свiти їдеш… Iншi там мiрки i життя iнше. Не таке, як на Сiчi. Живи, хлопче, повним серцем. Чесно живи, але не дрiбно. — (Лаврiновi здалося, що кошовий щось знає, i вiн знiтився). — Вдивляйся у свiт пильно. На всi груди дихай. — Вiн помовчав i поклав йому на плече руку. — I не барися. Як забарились мої сини.

Незвична була Лаврiновi та ласка кошового, хоч давно почував себе мовби Сiрковим сином. I те, що отамановi сини погинули, а вiн їде назустрiч своєму щастю, обпiкало докорами серце."Прости, отамане. Але ж ти теж мав синiв", — попрощався в мислях — вельми розсудливо, доросло, бо пригадалося йому, що сам кошовий, коли якось повели вони мову про широкий свiт, несподiвано для Лаврiна сказав:"Ти ще взнаєш, що це таке. Ти ще поїдеш туди". Лаврiн здивувався, Лаврiн засмiявся, що аж сльози набiгли на очi, й вiн гаряче заперечив:"Я не поїду. Я буду з тобою завжди". А у вiдповiдь:"Поїдеш. Обов'язково поїдеш. Мусиш їхати. — Помовчав i додав: — Не знаю, чи зрозумiєш ти мене… Я сам помилявся… Гiрко помилявся, коли думав, що вiнець життя нашого — отут. А хто ж посiє жито, хто посадить сад, хто розкаже дiтям казку? Правдиву казку… Про козака i турка, про Iвасика–Телесика. Нашу казку. Будь–яка iнша — буде не така. I жито, i вишня… Навiть увiткнута в найкращу землю шабля, скiльки її не поливай, не забрунькує. А земля наша, нарiд наш — iз жита i вишень. Жито — бо життя. Та й не можна жити тiльки однiєю ненавистю. То страшнi люди, якi живуть тiльки нею. Жити треба любов'ю".

Це було трохи бiльше року тому, Лаврiн тодi не зрозумiв з Сiркової мови угодного слова. Себто не прийняв у серце. Аж тепер обiзвалися. отамановi слова, й Лаврiн здивувався, що Сiрко так прозрiв його життя. Вiн тiльки не мiг прозрiти моменту, коли вони проростуть. Власне, Лаврiн мiг би й сказати отамановi про свiй намiр i хотiв сказати, але промовчав, бо не до кiнця вiрив у своє щастя, чогось соромився та й взагалi був стриманий у почуттях. I ось тепер туга оповила душу, коли б мiг, розрубав би її навпiл, одну половинку залишив тут, а другу взяв iз собою.

Ще раз обвiв поглядом сiчовий городок, гамiрний крам–базар над Чортомликом, i зiр йому заслало прозорим туманцем. Але то вже було, як остання хмаринка над свiтлим обрiєм. Йому й справдi враз заяснiло в головi, зашумувала в грудях радiсть близької, жаданої стрiчi, вiн гукнув, свиснув, зiрвав коня, й закалатали, заграли пiд дрiбний перестук копит срiбнi дзвони. Лаврiн заграв конем, якому передався радiсний настрiй господаря, й вiн тягнув на себе повiддя, покусував блискучi сталевi вудила, лебедем вигинав шию. Рихтiла дорога, стовпом вставала попереду кушпеля од Залоги, й була вона золота, а думка давно обiгнала загiн, помчала туди, куди летiв помислами. Вже не помiтив, як його кiнь знову перейшов на рись, а далi пiшов стопою. Уздовж попруги, що в'їлася в коня, проступила бiла пiна.

Останнi днi в очу стояло одне й те ж видиво, хоч береги були рiзнi, щоразу iншi, а плин води, смертельна борня — тi самi, й так само гаряче, аж проймала дрож, било серце, й переслiдували тi ж самi страх i бентежнiсть.

Там справдi були береги i рiчка. Називалась вона Суха Тьма. I молодий рябий перевiзник на човнi, й гурт по–святковому вдягнених дiвчат. Перевiзник правив з них не дорого — по одному поцiлунку, тiльки жодна не хотiла давати тої плати. Може, що при гуртi. Бо Перевiзник був хоч i рябий, але гарний. Саме тодi й нагодився Лаврiн.

— Гей, котра не забоїться, перевезу задаром, — гукнув i заграв конем но зеленому березi. На серцi було вогнисте — свiт би перевернув.

Що з ним сталися, де в нього взялася отака смiливiсть, вiн i потiм не мiг сказати. Вирвалася з душi якась гаряча сила, крутонула ним, понесла. То була жарка й соромлива хвиля. Не мiг у тому нiкому признатися, але йому часто снилися дiвчата. Снилися нiжно i соромiт–но, i вiн качався на лавi й часом до ранку не мiг склепити повiки. Не знав, як одвести ту ману, не було з ким порадитися, а молоденький попик, якому вiдкрився на сповiдi, чомусь засмiявся i наказав тричi читати на нiч"Богородицю". Читав — не допомагало. А якось приснилася сама богородиця, але так, що потiм боявся звести в церквi очi на святу iкону. Тодi спогадував бiлу поторочу, яку колись здибав уночi над Днiпром. То блукав у сподньому молодий козак. Доведений парубочим голодом до нестями, шукав русалок. Нехай котрась залоскоче, затягне у вир, але спочатку полюбить. Та звiдки тут взятися Русалкам, думав Лаврiн. Хiба можуть вони переплисти через пороги. Мабуть, можуть. Бо козак не вернувся в курiнь. Чи таки знайшов русалку, чи здибав його болотяний. Парубок той довго увижався Лаврiновi.

Дiвчата спiдлоба зиркали на довговидого, зугарного запорожця, що гарцював на свiтло–бурому конi, хихотiли. Розгарячiлий їздою, розпашiлий козак був молодий, як барвiнок, i вдатний на вроду. Ледь засiявся над верхньою губою вус, чисте лице, чистi великi очi, що шукали дiвочих i втiкали од них. Ще й темно–русий чуб з–пiд малинової шапки. Й голуба стрiчка в комiрi сорочки. Ох же й безсоромнi цi запорожцi… Смалять халяви до кожної дiвчини. А залишиться такий з дiвчиною наодинцi, червонiє й заїкається, не може здобутися на слово. Вабить до них дiвчат, хоч i остерiгаються поговору. Авжеж, запорожець — то вже поговiр. Лiпше триматися од них подалi.

I враз з гурту виступила одна — чорнява, вогнеока, з родимкою над лiвою бровою. Лаврiновi чомусь найперше впала в око та родима цятка. А пiд нею кругла, дугою, брова; а вже потiм рiшуче стисненi червонi–червонi вуста й викличне випнуте гостреньке пiдборiддя. Й чорна, рвiйно закинута за плечi коса. Дiвчина смiливо подала руку, вiн попустив лiве стремено, легко пiдхопив її i посадовив поперед себе. Бачив її смагляву щоку, крайок нiжного вуха, чув її дихання й хвилювався страшенно. Ще ж нiколи не пригортався до дiвчини. Здурiти можна!

Лаврiн не знав броду, посеред рiчки вода сягнула коневi по шию, дiвчина пiдтисла ноги, її картата плахта розкрилася, черкала крилом води, й бiлiла смужка сорочки, й бiлiли ноги, а Лаврiновi страх стискував серце, що зараз вода зiб'є коня й понесе на чорнi корчi. Дiвчина не кричала, тiльки мiцно обхопила рукою його руку, але вiн боявся, що випустить повiддя, бо вони мимоволi натягували їх. Щось гукали дiвчата, кинувся перевiзник, але кiнь винiс їх на берег, i, перш нiж Лаврiн опам'ятався, дiвчина скочила на траву. Лаврiн сидiв у сiдлi, паленiв од своєї смiливостi. Вперше у життi обiймав дiвчину. Вчинив по–запорозьки, власне, оцей його рiшенець i прийшов iз розповiдей козакiв–джигунiв, а тепер парубок неначе скам'янiв, не знав, що сказати. Тим часом через рiчку гнав човна з дiвчатами рябий перевiзник, — Лаврiн, мабуть, збив цiну, — i чорнява дiвчина побiгла їм навстрiч.

— Може, пiдвезти далi, — пробурмотiв, хоч i розумiв, що каже щось безглузде: яка дiвчина захоче, щоб її вiз у сiдлi додому козак.

Дiвчина на мить оглянулась, блиснула очима. Вони були чорно–синi, в них чорнiли iскорки смiху:

— Тверде в тебе, козаче, сiдло, й не вмiєш ти обiйматись, якби сама не трималась, упала б у воду.

Вiн спаленiв ще дужче й так i не наважився запитати, як її звати й звiдки вона. Й потiм шкодував вельми, адже коли ще попаде в цi краї.

А дiвчина запала в серце. Весь день не знаходив собi мiсця, двiчi бiгав конем на Суху Тьму, хоч знав, що там її нема; й не мiг заснути — нiч перетлiла в очах, як мокрий курай."Тверде в тебе, козаче, сiдло, й не вмiєш ти обiйматися…". Сiдло як сiдло, ще й з ремiнними китицями бiля стремен, а от обiйматися…

Ворочався на твердому сiнниковi в прикомiрку на заїжджому дворi, де пахло мишами й ремiнною збруєю, а десь витинала скрипка та торохтiв бубон.

Там танцювали хлопцi та дiвчата.

Вiдтак зовсiм недалечке прокотився дiвочий скрик, вiн був жаский, грайливий, закличний. Смiх лоскотнув по серцю. Лаврiн вiдчув, як наструнилось його тiло й як затремтiло йому в грудях.

Щось дивне коїлось з ним. Збагнув це, коли вийшов з комори. Бо й нiч була не така, як тi, що знав ранiше. Цвiла пiд коморою вишня, вона була в срiблястiй росi й дурманила нiжним пахом голову. Лаврiновi ще нiколи не пахнув так цвiт. Й не лоскотав так серце дiвочий смiх. Вiн аж дратував його. Чомусь не хотiв, щоб то смiялася ота дiвчина… А сам слухав смiх жадiбно, затаєно–гаряче, нiби аж iз злiстю. Тiло йому ломила дивовижна кволiсть, вiн потягся, аж хруснуло в суглобах, дивився на вишню, дивився на зорi й чудувався, що нiколи ще так не бачив їх. Цвiла вишня, цвiв барвiнок, цвiли зорi… була б у землi шабля — й вона б зацвiла. В кожної людини настає отой час, коли серце розкривається, як квiтка, i вся вона стає спрагла й напружена, тiльки не помiчає того. Спрагла, як весняна рiлля на зерно. Ледве впало в рiллю — i вже проклюнулося. Закрутила його Суха Тьма, й пропав, як би сказали на Сiчi, козак для товариства на вiки вiчнi.

…У задушливiй свiтличцi заїжджого двору, закусивши зубами вишиваний рубчик сорочки, гарячими, чорними очима дивився в пiтьму.

Лаврiн таки зустрiв ту дiвчину. Другого дня на ярмарку — виходив, вибiгав i таки знайшов. Й уже був смiливiший. Смiливостi додала йому нiч. Вiн не пам'ятав, як сталося, що вони з Килiяною загубилися од гурту iнших дiвчат i пiшли вдвох через живий ярмарковий вир. Який то був ярмарок! Вiн шумiв йому в головi. Уперше бачив стiльки чужоземного люду, й коней, i краму. Юхтовий ряд, гончарний ряд, житнiй ряд, тютюн роменський i нiжинський, а також заморський — паками в рогожах, збруя оберемками, плуги i борони рядами. А гомону, а галасу, а божби — нiде так часто i щиро, не помiчаючи власної брехнi, не божаться, як на ярмарку. Ярмарок–ярманок! Ярмарок–шарварок. Дiвчина шастала помiж рядiв, як ласка, все її цiкавило, до всього мала дiло. Лаврiновi в очу миготiла золота i срiбна парча, й сiдла, i гнуздечки, й французькi рушницi, й нiмецькi сукна, й кованi залiзом скринi, й хустки в'язками, а над усiм тим — дзвони, дзвони, дзвони. Їх разом iз срiбним передзвоном продавали молодi русявi дзвонарi з Московщини; загледiвши Килiяну, закалатали так, що Лаврiновi аж заклало вуха. А в дальнiх рядах, куди кiлька разiв заводила його Килiяна, — фiнiки, фiги, родзинки, горiхи, сливи, турецький тютюн, грецьке мило, заморськi вина. Червоний перець низками, якийсь молодий чорновусий подолянин повiсив одну з них Килiянi на шию задарма.

Килiяна, що виростала на хуторi, дивилася на все з якоюсь пожадливою цiкавiстю, штовхалася помiж людей безбоязно й настирливо, немов була певна, що купцi привезли це все показати саме їй. 1 належати все це мало тiльки їй, а вiн сам, Лаврiн, приставлений до неї за пахолка. її червона, у синю квiтку хустка весь час майорiла попереду. Бiгала швидко й не втомлювалась. Тiльки груди ходили поривно, й тодi на них хвилями перелизалося намисто, а Лаврiновi кортiло зiбрати його в жменю. Гарне намисто було в Килiяни. I гарнi очi. Тiльки дуже чорнi. I в них горiла пристрасть, про яку не здогадувалися нi вiн, нi вона. Пiд ринковою стiною, де рядком стояли шинки та брагарнi, а в полотнянiй ятцi продавали розбавлену малиновим соком воду, перепинив їм шлях пiснею кобзар у темному од дощiв солом'яному брилi. Кобзар був слiпий па одне око, а другим бачив за двоє, воно злодiйкувато жеврiло пiд кущистою бровою ii ухопило Лаврiна з Килiяною. I то таки їм заспiвав темний линем, одноокий кобзар, та пiсня чимось була й люба i не люба Лаврiнозi, бо єднала їх з Килiяною, а закiнчувалася погано. Одначе всi кобзарськi пiснi мають нещасливий кiнець. Гарно грав кобзар, проникливо, ще й завзято (шинкар пiднiс йому добру чарку, щоб довше сидiв пiд його яткою), дзвенiла й плакала многострунна, одшумiла вона десь у полi вербою, одгойдала пташинi гнiзда, а тепер гойдала гарячi серця:

"Де ж ти, мiй милий, виїжджаєш,

Що ж ти мене, молодую, покидаєш".

"По чiм же ти мене пiзнала,

Що ти менi всю правду сказала?"

"Рано встаєш, коня напуваєш,

Частенько коням обрiк дакш,

В сiни iдеш — сiделка шукаєш,

До хати iдеш — дитину колишеш.

Сторінка 15

Назад Далі

1....13 14...16 17...94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.