Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса
|
|
Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса |
| |
Повернутись по переліку книжок автора Сторінка 14 — Вiн обiкрав мене. Забрав коня, забрав грошi…
— Кажуть, грошей при ньому не знайшли, — все ж втиснувся в її мову Самойлович.
- I сiдло, й iншу збрую; i свита, i чоботи, i шапка — все на ньому моє…
— Кажуть, вiн приїхав до тебе на конi, — з притиском мовив гетьман.
— Який там кiнь… Патика. Вiн здох ще тiєї весни. I сам вiн… Тiльки ханьки м'яв… П'яниця й нецнота.
Гетьман мовчав. Давав препоганiй бабi викричатись. Вона галасувала довго, упослiджувала вже мертвого приймака. Галасувала зi страху. Гетьман це добре бачив i, коли нарештi Дiгтяренчиха вмовкла, сказав:
— Нехай i так. Але хто має право полишати людину душi?..
— Пилип ударив Пархiма, а Пархiм його…
— Чим?
— Каменем.
Гетьман мовчав довго. Так довго, що в Хiврi вiдхлинула вiд обличчя кров i посинiли губи.
- I ти складеш об цiм присягу на святому хрестi? Дiгтяренчихою тiпнуло, й аж тепер сiла на ослiнець. Просто перед нею на стiнi висiли iкони, вона боялася звести на них очi. Надто ж на картину страшного суду.
Гетьман усмiхнувся в думцi: ту картину наказав повiсити саме тут.
— Складу, — прошепотiла ледь чутно.
— А якщо заприсягнеться й Пархiм?
Дiгтяренчиха зронила руки. Очi їй округлилися, губи затрусилися, i їх перекосило, повело вбiк. Хотiла щось вимовити й не могла.
— Такий гожий ранок був сьогоднi, — розмiрковував уголос гетьман. — Я ходив на луку, на сiна свої дивився. Пройшов аж до Зеленого Допливу. Даремно ти, Хiвре Дiгтяренчихо, не продала менi його. Там можна поставити добрi млини. Збираєшся покласти гребельку?
— Менi тепер… гребелька на той свiт. — По Хiвриних щоках текли сльози.
— Чого ж так, — розважливо мовив гетьман. — Не поспiшай. Може, той Пилип сам упав на камiнь? Вiн же падав з коня? Пархiм його цупив за ногу?
— Падав… — Дiгтяренчиха ще нiчого не розумiла.
— Ось так… Посидить Пархiм у секвестрi, охолоне, пригадає, як дiло було. Маємо на те час. А нинi я хочу погомонiти про луку твою, яка врiзається в мої сiножатi. Одна твоя, єдина…
Хiвринi очi засвiтилися надiєю. Зрештою збагнула, яку кладку стеле їй гетьман. Кладку дуже дорогу, одначе таку, по якiй можна врятуватися.
— Берiть її, ваша милiсть. I луку, i доплив…
— Нащо ж так, Хiвре, — примружив очi Самойлович. — Я не грабiжник…
— Я… вам… дарую…
-… I дармiвщин не беру. Якщо ваша згода, складемо купчу…
* * *
Увечерi у малiй свiтлицi гетьман переглядав маєтнi справи. Перед ним стояли двi дерев'янi рiзьбленi скриньки, наповненi паперами, а збоку ще одна, мiдна, з льодяниками, а також карафка з солодким вином. Гетьман любив поласувати, хоч i приховував свою пристрасть. Одначе сьогоднi вiн посолодив душу й без льодяникiв. Ну що б, здавалося, та нiкчемна лука? Скiльки їх у нього, скласти докупи — конем не об'їдеш за день. А от стримiла йому колючкою пiд нiгтем, i сьогоднi врештi вiн ту колючку вирвав, виколупав.
Гетьман дiстав зi скриньки перев'язану зеленою стрiчкою паку паперiв, розв'язав, розiклав їх вiялом, наче карти, шукав, куди прилаштувати новеньку купчу. Першою картою, козирним тузом у тiй колодi була грамота, де чорним по бiлому написано:"Божою милiстю ми, пресвiтлий i великий державний государ, цар i великий князь Олексiй Михайлович всiя Великої, Малої i Бiлої Русi самодержець (i далi за титулом), пожалували єси у вiчне володiння за вiрну службу гетьмана Малоросiйського Iвана Самойловича мiстечком Седнiв з угiддями, урочищами, лiсами, луками, рiчками i черню, яка має чинити пану послуженство, з тим, щоб нам, великому государю, служив многiї годи з великим старанням, i стверджуємо цим царським листом в укрiплення i утвердження того, що йому дано". Гетьман поторкав руками велику жовту печатку, ще раз пробiг очима по паперах i врештi прилаштував до мiсця новеньку купчу. Тепер цi папери можна зв'язати й бiльше не розв'язувати. Вiн так i зробив — поклав їх до скриньки, замкнув її маленьким золотим ключиком i поставив до великої скринi, ошпугованої залiзом. Вкинув до рота льодяника й пiдсунув до себе другу маленьку скриньку. Тут лежали дарчi грамоти, писанi вiд його iменi. Поклав перед собою одну, мовчки перечитував, смоктав цукерку, та враз скривився й виплюнув її просто пiд ноги. Цукерка гiрчила, як i грамота."Його iмператорської величностi Вiйська Запорозького обох сторiн Днiпра гетьман Iван Самойлович."Ознаймовуємо цим нашим писанням, кому про те вiдати належить, особливо пану полковниковi їхньої царської пресвiтлої величностi нiжинському, обозному суддi, осавуловi i всьому старшому i меншому товариству: суплiковав до нас поштивий пан бунчуковий товариш Мартин Шило, просячи ласки нашої про надання села Процьки з двома греблями i всiма приналежностями в полку Нiжинському для лат–вiйшого дому свого виживлення, а також хутора Барсукiвки з сiножатями по рiчцi Остер вiд лiсу Припутнянського до могили Тарасихи, а також лiс Припутнянський. Тодi, давши проханню поiменованої особи мiсце i бачачи його до нас, рейментарiв, зичливiсть i давнi у вiйську заслуги, i до таких же оного заохочуючи в даний час, оддаємо йому село Процьки, а також хутiр Барсуки з сiножатями по рiчцi Остер вiд лiсу Припутнянського до могили Тарасихи, а також лiс Припутнянський з ласки нашої рейментарської. Вiдаючи про таку нашу волю, аби нiхто зi старшин, яко i'чернь, з одбирання означених сiл i урочищ поiмснованiй особi жодної найменшої перешкоди не чинив, а вiйт тамтешнiй з належними тяглими вiддавав послушенство, сим листом нашим вiруємо. Писано в Седневi, року божого 1674 iюня, 6 дня".
Чого ж пригiрчила гетьмановi ця грамота? Хiба мало написав таких? Писано їх у генеральнiй канцелярiї по кiлька на день. Всi гетьмановi родичi отримали маєтностi. Не забував вiн їх i далi. Родаки — то таки родаки, стоятимуть за тебе до смертi. Одначе доставала такi грамоти й iнша старшина. Але ця особлива. Надто пригiрчили Самойловичу слова про вiйськовi заслуги Шила. А полягають вони ось у чому: минулого року гетьман вперше зважився облягти Чигирин i надiйшов туди з вiйськом; одного ранку, коли гетьман ще опочивав на пуховиковi у похiдному лiжку, наметом раптом двигонуло, аж затрiщала велика тичина, а далi пролунав дикий, верескливий голос:
"Ґвалт, рятуйтеся, хто в бога вiрує, татари". Гетьман так перепудився, що не мiг знайти виходу з намету, його вивiв звiдти i пiдсадив на коня оцей ось Мартин Шило, якого нанесла на той час свiтла чи темна сила. Гетьман доскакав до могили, аж там Шило йому подавав одяг. Вiн один знав про той недишкретний Самойловичiв маневр i мовчав, одначе всiм своїм виглядом показував, що пам'ятає все. А тим часом засипав гетьмана листами, випрохував усе новi й новi урочища та села. Цьому треба покласти край, подумав гетьман. Але як? Послати його на якусь факцiю, з якої немає вороття? Треба все добре обмислити. Спомин про той ранок завдавав гетьмановi неймовiрного сорому i болю. Гетьман не був таким уже боягузом, те сталося з несподiванки, зi сну. I скiльки‑то прикрощiв може завдати людинi, — подумав гетьман, — якась випадковiсть, спомин про безглуздий вчинок. Здавалося б: забудь, викинь з голови, а вiн же стримить у пам'ятi, як гострий цвях у пiдошвi, й муляє, ятрить. I ятритиме, доки не позбудеться злощасного свiдка.
Останнiм клопотом гетьмана на сьогоднi був лист до московського царя про Сiрка. Кошовий отаман просив у Олексiя для Запорозької Сiчi слободу Мерефу. Про це Самойловичу донiс вiрний чоловiк iз Запорогiв. Таке прохання не на жарт розтривожило гетьмана. Виклопоче Сiч одне село, а тодi почнеться — дай друге, дай третє… Здавалося, що там одне село — крапля. Крапля живої води для спраглого велетня. А щоб пiдказати царевi спосiб до вiдмови, написав:
"Такого нiколи не було, щоб Сiч Запорозька слободами володiла". Обв'язав листа стрiчкою i засургучував власноручно. Завтра вiддасть його кур'єру. А щоб кур'єр не їхав упорожнi, долучив до того листа ще два, в яких просив собi у володiння село Хрущi i мiстечко Ямпiль. Упоравшись зi справами, довго сидiв непорушне, пiдперши рукою голову. Його втомили клопоти, втомили довгi манiвцi, якими щойно пройшов. Хотiлося шляхiв коротших — до серця, хотiлося доброї бесiди i приязнi. Того давно не знав. Усi мають його за суворого мужа, за строгого гетьмана, й тiльки. Нi жiнка, нi дiти нiколи не запитають, як йому живеться, як мається. Неначе вiн з каменя, а не з живої плотi. Вже й старшина, з якою кiлька рокiв любiсiнько бенкетував, почувається з ним не на однiй нозi. Сам по собi завiвся порядок, що вони встають, коли вiн заходить. Спочатку хотiв вiдмiнити той порядок, а потiм передумав. I врештi залишився сам. Й чи не вперше так щемко вiдчув свою самотнiсть, але на те вже розради не мав. Ламати усталений лад не випадало.
* * *
Ждан зайшов на подвiр'я, зупинився. Звiдси було видно шмат сiрого поля, i зелену смугу лiсу, i золотавi копицi хмар над лiсом. Сонце просвiчувало їх наскрiзь, здавалося, там iде дощ. I поле, i лiс, i хмари–копицi вабили до себе, нагадували, що свiт широкий, не зiйшовся клином на цьому горбi, над цiєю рiчкою, хоч якi вони чарiвливi та гарнi.
З глибокого, похмурого колодязя витягнув цебер води. Коли тягнув, старий, горбатий звiд скрипiв i похитувався, нiби мав ось–ось упасти. А може, i впаде. Тут все у ветхiсть приходить, все падає. Убога церква й убога хата, одну половину якої займає дяк, а в другiй шпихтiр для калiк i сирiт. Дяк сам убогiший за деяких старцiв. Ще й ледачий i трохи п'яничка. Зируженими од сонця очима Ждан повiльно обвiв подвiр'я, неначе бачив це все уперше… Рублена хата з сiньми без горища — стiни обмазанi глиною, дощi та сльоти глину оббили, й вони свiтять лозовими ребрами, у сiнях ступа i дiжка без дна. В хатi таке саме убозтво… Судник, а на ньому три полив'янi миски, жердка, скриня, що воднораз править за стiл, пiч, на якiй кашляє дяк, а йому окселентує в пiдпiччi порося з одмерзлим хвостом. Найбiльше хатнє багатство — уламок венецiйського дзеркала, яке розбилося в гетьманських палатах, — дяк не пропив той уламок, бо вмазаний у стiну. Бiля хати — хлiв i погрiбник, вiд двору — стежка до низинного городчика, де зеленiє велетенська грядка цибулi i де жодного разу не зацвiв мак.
Ждан прип'яв цебер за дужку до вбитого в цямрину цвяха й випростався. I щось випросталося, рвонулося в ньому самому."Як же я тут жив?.. Мерщiй, мерщiй звiдси…"I аж засмiявся без голосу, й аж притупнув цибатими ногами в полотняних штанях, i подумки вклонився гетьмановi. Якi ж то добрi крила занесли його до їхньої церквицi! Та в ту мить в його головi майнула iнша думка, i щось прихололо в душi, й помалiла радiсть. Щось його стривожило, щось прилякало. Проклюнувся здогад про те, що тут нехай i голодна, а все‑таки воля… Прокотилася в пам'ятi глухою луною чутка про гетьманову неласкавiсть, захланнiсть… Може, не йти? Може, залишитись тут? Злорадно усмiхнулася бiльмом єдиного вiкна дякова половина хати. Зацвiрiнчали горобцi пiд стрiхою i один по одному похуркотiли крiзь дiрки в сiни. Ждан стрепенувся. Видався сам собi горобцем, який шукає шпарини. А вiн таки не горобець! Отож мерщiй звiдси в широкий свiт на бурхливу бистрiнь життя.
РОЗДIЛ ШОСТИЙ
Татари рушили на Україну, коли заполовiли жита. Кримська орда злучилася з бiлогородською й, учинивши по малiй водi переправу пiд Джанкерменом через Днiпро, вийшла до Днiстра й стала табором пiд Сороками. Малi ватаги шарпали Подiлля, калга–солтан з ногайцями врубався в Польщу, а польське вiйсько i не збиралося заступати йому шлях.
Козакам Тавинського чамбулу — роз'їзду — вдалося добути язика з ханського почту; це був татарин, який носив за ханом пипку з тютюном, а що служба та легка, а пахолкова голова не забита клопотом, у нiй трималося багато почутого в ханському наметi. Загубивши пипку, татарин не хотiв загубити голову, виповiв усi таємницi козакам. Вiд нього довiдалися, що орда наводить пiд Сороками мiст через Днiстер, по якому мають пройти султан та вiзир iз турецьким вiйськом, що цього лiта вони повоюють Україну та Польщу, перезимують у Києвi, а наступної весни рушать далi. Йде турецьке вiйсько од Бендер на Яси, посувається поволеньки, бо має великi тяжари — везуть гармати та iншi вiйськовi причандали. Це, либонь, уперше доправляють запаси на возах, а не на верблюдах. Татарин повiдав: вiйська в султана стiльки, що земна твердь перехиляється на той край, з якого воно йде, там незлiченно народiв i племен — не вистачить на руках i ногах пальцiв, щоб усi перелiчити. Вони йдуть пiшi i їдуть на конях, одногорбих i двогорбих верблюдах, навiть були слони, але вони чомусь поздихали, вступивши в козацькi степи. Проте в який бiк покаже пiд Сороками перстом султан, татарин, не знав. I ще вiн сказав, що з Криму пiшла не вся орда й що в Очаковi чекають на турецький флот iз сипаями.
Сiрко наказав укласти з татаринового зiзнання листа й одправити в Москву. Пiвнiчну столицю охопила тривога, там готувалися до великої вiйни, споряджали вiйсько, в мiстечку Путивлi будували хороми для царя. Звiдти вiн мав повести воєнну кампанiю. А тим часом указав Самойловичу й Ромодановському виступити назустрiч турецькiй армiї. Гетьманське та стрiлецьке вiйсько пiдiйшло до Днiпра й, довiдавшись, що турки та татари далеко, переправилося на правий берег та обложило в Чигиринi Дорошенка. Самойловчч сподiвався пiд цю веремiю забрати в того 6улаву й стати гетьманом обох берегiв Днiпра. Бо хоч навеснi йому здався ставленик польської сторони Ханенко, а з ним десять правобережних полковникiв i в Переяс лавi було скликано раду, на якiй Самойловича проголошено гетьманом обох берегiв, Дорошенко тiєї ради не визнав i булави не оддав. Запорожцi теж мали її за нечинну, казали, що гетьмана обирали не за вольностями й правами Вiйська Запорозького. Сiрко вимагав скликати раду в долинi Росави, широку ii вольну, як за батька Хмеля, аби вона навiчно проголосила одного гетьмана для України. На те не схилялися нi Самойлович, нi Дорошенко, як не схилялися ранiше Виговський, Брюховецький i Хмельниченко. Коли Сiрко починав думати про те, йому в пам'ятi спливала притча про батька, який залишив синам хату. Велику та свiтлу хату — на двi половини. Замiсть того, щоб порядкувати в нiй ладком, сини виривали один одному чуби, хапали один одного за горлянки, мовляв, на моїй половинi кращi порядки, пiддайся менi. I розсипали в бiйцi жар iз печi, хата горить, але вони чубiв не випускають.
…Гетьману й старшинi — клопоти великi, державнi, аби втриматись на високих урядах, аби повоювати один одного; козакам — клопiт дрiбний: спорядити вiд кожних п'яти дворiв на вiйну вояка. Вiйськовий риштунок пiдскочив у цiнi неймовiрно, i впали цiни на хлiб, полотно та дьоготь. За iнших часiв частину обладунку брав на себе гетьманський двiр, нинi ж мали сутужити тiльки пiдпомiчники. В городових полках на базарах та ярмарках люди гомонiли, що гетьмана Самойловича їм не треба, бо ж побiльшала компанiйщина та iншi побори, стало гiрше, як за Демка Многогрiшного; дорошенкiвцi ж, де стацiя, а також млинова й компанiйська подать були такi ж високi, як i на лiвому березi, волiли пiддатися Самойловичу. До того ж їх вiдлякувала татарська протекцiя, за якої не завжди знаєш, хто ти: союзник чи бранець, i вабила спiлка з єдиновiрним росiйським'людом, при якiй, либонь, вдасться оборонитися.
Самойлович порiшив: настав час здолати свого останнього ворога. А тодi добере способу заткнути свавiльнi пельки. Загнуздає Сiч, скрутить її в рiг баранячий. Вiзьме в облогу зусiбiч — жоден безштанько туди не пробереться, не опереже сухореброго стану шабельтасом.
Взяли в облогу Чигирин, поставили гармати й кидали ядра зi ста гармат. Але вельми мiцна Чигиринська фортеця на крутiй горi, опоясана трьома рядами ровiв, наповнених водою з Тясмину, у ровах списи й стрiли, сталевi луки й кiлля, а по схилах рогатки, щити та iншi смертоноснi мудрацiї. Всi приступи розбивалися об фортецю, як хвилi об камiнну забору. Спалили нижнiй посад, та й потому. А в степу по той бiк Тясмину вже кружляли татарськi дозори.
Все те було достеменно вiдомо запорожцям, тiльки не мали розгаду, яким шляхом пiде султан i для чого в Очаковi збирається флот. Певно, то буде друга хвиля, котра пiдiпре першу. Галери пiднiмуться Днiпром до порогiв, сипаї обкладуть Сiч, аби не мати в тилу потужного ворога. Сiчова рада порiшила поки що з Сiчi не виступати, а тим часом спорядити з полковником Савою загiн пiд Чигирин, аби вчинили розвiдку. Наловили"язикiв", а також домовились iз гетьманцями та стрiльцями про сукупнi iнкурсiї на ворога.
З тим загоном од'їздила й змiна Тавинськiй залозi. Пiвтори доби йтимуть разом, а далi роздiляться, й кожна партiя поверне в свою руку.
Сторінка 14 Назад Далі Перейти на сторінку: |
|
|
Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом. |
