Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 13

Його вразило убозтво церкви: iконостас побив шашiль, стiни струхиявiли, образи потемнiли. Тiльки на однiй iконi — чудотворнiй — висiй новенький рушник. Є убогi люди, є убогi села, є убогi й церкви. Найчастiше — все те вкупi. Паламар у свитi щиро читав"Iсусе Христе, ти прийшов на захiд сонця…"i переступав босими ногами, й пiд його пiдошвами шелестiла пересохла осока, якою було вистелено долiвку церкви, а пiп в обшмульганому лудановому фелонi дивився в землю — думав щось своє.

Заспiвала пiвча — голоси були жалiбнi, тоненькi, тремтячi. Самойлович подумав: так спiвають i на похоронах. Вiн би хотiв, щоб отако по ньому спiвали. Старцiвський спiв розм'якшує серця. Жалiбний спiв i могутнє ревiння гармат — що може бути лiпшого для воїна при його проводах в останню путь."Треба не забути цього".

…Вiн любив думати про власний похорон. Не боявся того. Море голiв, неголосна пiвча, плач скрипок. Всенародний плач, всенародна скорбота. Ведуть коня в парадних рондах. Тихо ступають, поопускавши голови, осавули. I чийсь одинокий, розпачливий зойк.

Самойлович зупинився бiля дверей, у тiнi, i його не помiтили. Помiтив i впiзнав тiльки високий довгошиїй парубок, який стояв бiля столика, де продавали свiчки. Побачив гетьмана, вклонився, трохи постояв нерiшуче, взяв свiчку й понiс до чудотворної, де догоряла iнша свiчка. Вiн зрозумiв, що гетьман об'явитися не хоче, й не сказав поповi про з'яву високого гостя. Це сподобалося Самой–ловичу. А хлопець вже повертався, нiс у долонi згарок i не дивився в його бiк. Самойлович, навпаки, пильно придивлявся до нього. Видався вiн йому по знаку. Ще й дуже по знаку… Таке ж чоло, той‑таки нiс… Але той хлопець — лiпшої вроди i без таких прищiв на лобi та щоках. I не витягує, як гусак, довгу шию. Запах ладану лоскотав нiздрi, вертав у щось давнє, срiблисте, тремке. О, коли б йому хоч на кiлька хвилин вернути оту дитячу вiру й дитячу непорочнiсть, вернути сльози, що стояли в душi… Вiн тодi був чистий i наївний, i як же йому було гарно. Здається, не мав нiчого, його батько був бiдний пiп, а вiн має усе. Увесь свiт, все найкраще, що сотворив бог. Батько брав за хрещення по чотири грошi i хлiбину, за iм'я новонародженому — грiш, за освячення хати — коробку жита, за поминальний сорокоуст — двi коробки i десять крашанок, а йому належать всi жита за цариною з усiма птахами i всiма таємницями, всi луки i всi небеса.

Гетьман постояв ще трохи, а тодi кивнув парубковi i вийшов з церкви. Ступав по стежцi й знав, що парубок iде за ним. Зупинився на горбi, заклав за спину руки. Розчулення минуло. Але не треба легковажити власними почуттями. Ще раз оглянув хлопця. Лиха одежина, дранi чоботи… Убоге, некрасиве, смиренне створiння, а погляд жадiбний, зацiкавлений, з вiрою. Якщо такого повести за собою — пiде в огонь i воду. Вивести в люди — i буде вiрний до кiнця. Тiльки треба запалити те серце, розбудити, кинути в нього iскру. Одне, либонь зрiднi цьому, запалив. Пiдiбрав старченя, що пасло овечки за пришви, й вiддав у бурсу. I хоч воно не довчилося, чогось там накоїло й з бурси втекло, сплачує борг i нинi. I сплачуватиме довiку, бо гетьман дає йому новi й новi позички. Однi дає, iншi обiцяє. Тепер той парубок на Сiчi. Так. треба брати сирiт.

— Як тебе звати i яке в тебе прiзвище? — суворо запитав гетьман.

— Гуком прозивають, а звати Ждан.

— Чому — Ждан? — Дивиться недовiрливо.

— Не знаю. Батьки так нарекли.

- I де тепер вони?

— Померли.

— Коли?

— Давно.

— Чого я повинен витягувати з тебе слова, як горiхи з чужої кишенi. Розказуй.

Парубок почервонiв, аж зникли прищi на обличчi.

— А що розказувати? Жили ми десь на Репешках. Я вже не знаю й де. Куток тiльки пам'ятаю. Батько чумакував. Одного разу прийшли до двору самi воли. Без батька. А тодi пiдскочив до ворiт чорний фургон, вилiзли з нього якiсь люди в смолi, забрали воли i воза. Матерi переказали, буцiм чумна була хура i її спалили. А батько, мовляв, помер у дорозi. Одначе люди кажуть, що батька десь прибили, а воли i воза загарбали.

— Хто? — гетьмановi очi зблиснули мiдно.

— Не знаю. Кажуть так. Тiєї ж осенi сталася пожежа, од блискавицi згорiло двадцять три хати. I наша також. Корова тiльки й залишилася. Ряба була корова, гула, без одного рога. Сидимо ми з братом посеред двору, хати немає, хлiва i клунi також, а корова стоїть i нам руки лиже. Оце пам'ятаю.

— Брата Митрофаном звати? В Жданових очах сяйнув подив.

— Ви знаєте Митрофана?

— Я все знаю, — коротко одказав гетьман. — Розказуй далi.

— Оце i все, — стенув гострими плечима Ждан. — Мене забрала тiтка. А в неї самої семеро. Через два роки вона померла — й дядько вигнав мене на вулицю. Я вернувся сюди, пас громадську череду. Теперечки ось найняв мене отець Дементiй. Брат — на Сiчi. Передавав якось уклiн через запорожцiв, кажуть, писарює там. — Останнi слова мовив майже хвастовите.

— Я його оддав у науку, — сказав Самойлович. — Тiльки вiн не вельми шанувався. — I вперся прямим, як ратище, поглядом парубковi в груди. — А ти шануватися вмiєш?

— Якщо не кривдять, — крутнув шиєю парубок.

— Гордий… — кинув гетьман, але без насмiшки. Смиреннiсть i гордiсть дивно поєднувалися в хлопцевi.

— Я — козацького роду, — i знову почервонiв.

— Знаю. Одначе з того тобi хлiба не їсти. Хочеш до мене в челядники? Не сюди — в замок. А там — буде видно. В мене ниньки немає свiчкаря. Свiтитимеш свiчки, готуватимеш плошки, навчишся палити вогнi фейерверковi. А звiдти й до гарматної стрiльби близько. А може, сягнеш якоїсь iншої науки.

Очi хлопця свiтилися захватом, вдячнiстю i недовiрою.

— Прийдеш у понедiлок до управителя, Климентiя, скажеш, що я тебе покликав.

Хлопець щиро подякував, але руки не поцiлував. I це також сподобалося гетьмановi.

"Один — на Сiчi, другий — тут, — вiдмiтив у думцi. — Не кепсько". Й похвалив себе. Брав хлопця з потаємною метою, а ще через те, що захотiлося йому зробити добре дiяння, яке завжди було б перед очима, вiн мовби спокутував тим дiянням грiхи, заспокоював совiсть. Приємно буде щодня зустрiчати людину, яка дивитиметься на тебе захоплено, такi молодики стають вiдданi душею i тiлом, на них можна покластися в найважчу хвилину. А ще цей хлопець чимось нагадав йому власних синiв, Семена i Григорiя. Вони — ген–ген, аж у пiвнiчнiй станицi. Щомитi засвiдчують там своїм мешканням гетьманову вiрнiсть царевi. Найменший, Якiв, поки що бiля батька. I обидвi дочки також. Дочки — то його розрада, принаймнi поки недорослi. Либонь, тiльки вони не бояться батька–гетьмана, вловлюють своїми серденьками його приязнь, i те особливо приємно Самойловичу.

Отож робив добре дiло й мовби замовляв перед всевишнiм слово за синiв. Семеновi, старшому, вiддасть у спадок Седнiв. Разом з полями, гаями, конями–змiями… i з оцим хлопцем. Гетьман усмiхнувся у вуса (бачив, що та усмiшка сподобалася хлопцевi), повернувся й пiшов. Крокiв за двадцять оглянувся. Парубок стояв посеред бiлого, сизого, чорного мерехтiння. Вiн годував голубiв. М'яв суху проскуру й кришки сипав на землю. А голуби злiтали з низенького бабинця, сiдали йому на плечi i голову, клювали просто з руки. Нужденна церква стояла за його плечима."Попик або надто совiсливий, або дурний", — несподiвано перекинувся думкою на священика. I в ту мить згадав рiдного брата, Мартина, протопопа роменського. Мартин… той мудрий. Може, аж занадто. Скарги на нього приходять частiше, нiж привiти од самого Мартина. Маєтностей має бiльше, нiж лубенський полковник. Попи й дяки в нього продають по базарах тютюн i горiлку, у кожнiй чумацькiй валцi, яка йде в Крим по сiль, є пара i його сивих, або муругих, або перистих. А цей попик…"А як би вiн одважився у моїх володiннях…" — засмiявся вдоволено.

Гетьманське подвiр'я‑за високим парканом, врiвень з парканом — тесовi ворота, бiля яких дрiмає сердюк з охорони, пiд'їзд до будинку — пiвкругом, дорiжка обсаджена в'язами. Будинок — на два ганки, переднiй низенький i широкий заднiй, високi, вузькi сходи збiгають на галявину, за якою починається ставок. Довкола ставка — розкiшний сад, там любить вiдпочивати гетьман.

В кутку за ворiтьми перемовлялося двоє челядникiв. Гетьман нахмурився: про що вони можуть говорити? Це пiдозрiло. Бiля ганку з шапкою в руках на нього чекав седнiвський вiйт Гнат Мирилко, маленький чоловiчок з великою, лобатою, клинцюватою головою, хирлявий, але дошпетливий i розумний.

Мирилко довго вклонявся, ходив окалясом, запевняючи, що зроду не одважився б потурбувати гетьмана, коли б не нагальна справа.

— Що там? — обiрвав Самойлович, бо й справдi не хотiв руйнувати елегiйного строю душi, який оповив її пiсля мандрiвки до рiчки та вiдвiдин церквицi, чимось схожої на ту, у якiй правив його батько i в якiй сам запалював свiчки, коли, бувало, нездужав свiчкар. — Але одразу ж трохи м'якше: — Щось скоїлося? — Подумав, що вже багато лiт урядує високо, а влада робить людину крутою i похмурою. Помiчав це за собою, гнуздав власний норов. Завважив i щойно. Вiйт — людина маленька, але потрiбна, справно виконує всi повелiння, справно повiдає про все, що дiється в Седневi i доокiл. Осмикнув себе й розгнiвався ще дужче: клята звичка, так вiн i проживе, догоджаючи всiм — великим i малим. Та вони мають злизувати порох з його чобiт, ще й бути вдячними за те…

За хвилину ще раз пересвiдчився, що вчинив правильно, приязнiше повiвшись з вiйтом. Той мiг i не доповiдати про лиху притичину, яка скоїлася в мiстечку, одначе оповiв, бо справа стосувалася Хiврi Дiгтяренчихи, тiєї самої вдови, яка не хотiла продавати Самойловичу (самому Самойловичу!) луку iз Зеленим Допливом. Щоправда, про його перемови з удовою не знав нiхто, вiв їх гетьман з Дiгтярен–чихою вiч–на–вiч… Отже, треба зробити два висновки: ще пильнiше стежити за будь–якими власними перетрактацiями i приохотити Мирилка, позаяк дiйщлий i тонкий розумом.

— Заїздила баба свого приймака, Пилипа, та так заїздила, що той аж загнувся. — Мирилко од перших слiв вплiтав у свою розповiдь певну — темну — барву, i гетьман зрозумiв, що той розповiдає йому все неспроста. Й махнув рукою, запросивши вiйта сiсти. Вони посiдали просто на широкi приступцi ганку (метка челядниця в миг ока на гетьманiв покив застелила сходинки квiтчастим лiжником), i Мирилко повiльно, мовби спогадував щось iз далеких лiт, повiв розповiдь.

— Пилип хоч i сiчовик, а чоловiк плохенький, сумирний, вона попирала ним гiрше, нiж челядником. Бувало, i спати в хату не пускала, i їсти не давала. Вiн здебiльшого з наймитами їв. А спав бiля коней. Якось був коросту захопив, то вона:"Стань у дощ пiд ринву, дощова вода хворобу змиє". А ще ж тiльки провесiнь, вiн послухав її, в нього й вступила застудна хвороба. Тодi вона питва якогось дала, вiн же не випив, а вилив, собака полизав i здох. Хотiла згладити його з свiту. Багатство все в неї, а в нього одна пуга у вузликах. Та й вона, траплялося, по ньому ж i ходила. Мокне у зрiзi пуга — уже всi знають, що Хiвря сердита на Пилипа. Лиха жiнка, вона й Дiгтяренка загнала на той свiт. Так то ж був хазяїн i хоч iнодi — все ж учиняв щванку та давав їй здачi. Врештi Пилиповi урвалося терпцю, й вiн сьогоднi вдосвiта осiдлав коня крiпенько, сам сiв гарненько та й потягнув до себе на Сiч. А Хiвря сочила, не встиг Пилип за ворота виїхати, як вона крикнула на гвалт наймитiв. Тiльки ж нiхто з них на тi лови не зголосився, один Пархiм, удвох з Хiврею вони й застукали сердегу у лозах бiля Якимового броду. Що там скоїлося, вiдає тiльки бог, а Пилиповi голову провалили, поки довезли на возi, вiн i упокоївся. Тепер Хiвря каже, що то Пархiм потяв Пилипа каменюкою, а Пархiм божиться, що тiльки стягнув Пилипа з коня. — Вiйт прокашлявся й докiнчив: — Пархiма я завдав у секвестр, а сам оце прийшов до вашої милостi.

Гетьман слухав старосту, а сам дивився на пишний квiтник, що розкинувся попiд низеньким рiзьбленим штахетником. Червонi й рожевi пiвонiї хилили долу важкi суцвiття, зблискували пiзньою росою сережки ("розбите серце"), i шовкова трава стелилася гетьмановi по душi, вже поверх тих неприємних справ, про якi доповiдав Мирилко. Але саме вона й прошелестiла йому, що справа не така вже неприємна.

— Добре зробив, — врештi мовив гетьман. А думка побiгла–побiгла, звершила коло й вернулася назад. За одну хвилю Самойлович побував подумки бiля Якимового броду, побував на луцi, де впадає у Снов Зелений Доплив i погомонiв з Дiгтяренчихою, вiн ще не виважив усього до кiнця, але план у його головi уклався сам по собi."Треба не забути вiйта", — майнуло наостанку. А вголос сказав:

— Приведи їх обох до мене.

Гетьман не одразу пiшов до покоїв, якийсь час ще походжав по саду. Сад — молодий, огороджений високим парканом iз хвiрткою, яка замикалася на гвинтовий замок. Вона вела на господарський двiр. Там — корiвник, свинарник, пташник — усi критi гонтом, а далi, ще за одним парканом, — хлiви i клунi, повiтки й стодоли. Гетьман любив споглядати через лiщинове пруття за годiвлею птицi: як давляться послiдом ненажерливi качки, як поважно йдуть до корму гуси, як отетерiло кидаються на всi боки iндики,. лопочуть крильми цiсар–ки та кури, як спускаються згори, кружляючи, голуби, а з ними дикi горлицi. Вони теж, хоч лiтають по лiсi, його. Iнодi й сам кидав жменю зерна, i голуби вихрили довкола нього, а вiн стояв серед того маєва. Любив слухати,, як хлебчуть бурду (має й тут свою винницю) воли i свинi — то ж таки його воли i його свинi. I жив на подвiр'ї велетенський рябий когут, дуже б'ючий, якого боялися всi челядницi i навiть челядники. Пiдбiгав ззаду непомiтно й боляче клював у литку. Його перiщили лозиною, аж випадало з крил пiр'я, а вiн налiтав i гоготав, а потому переможно кукурiкав:"Я його перемi‑i–iг". Когута не рiзали, бо знали — його любить гетьман. Одначе сьогоднi не пiшов туди. З господарчого двору долiтав гомiн, дерев'яне калатання, брязкотiння. Там на всю потужнiсть працювала новенька, на п'ять робочих i два загiрних казани, винниця (ще вчора стояло сорок бочок молодого солоду) й коптильня, медоварня та пивоварня, там упрiває тридцять душ наймитiв: солять, коптять, переливають, сiчуть, рiжуть — готують наїдки та напої для гостей. За кiлька днiв — престольне храмове свято, приїде вiтати гетьмана з свiтлим празником генеральна старшина, хочеш не хочеш, мусиш садовити за столи — такий звичай.

Але й про те зараз не думав гетьман. I прогнав нiмця–ескулапа, який крутився перед очима: звечора в гетьмана пекло в боцi, й той хотiв зробити припарки.

Самойлович снiдав i думав–продумував наперед розмову з вдовою. Йому прислужувала одна iз челядниць — Палажка, мовчазна й похмура. їй однiй довiряв — не отруїть, — хоча й не вельми охайна i нового панського штибу не знає. На снiдання була червона риба, гречаники, смаженi в'юни, мнишки з сиру — все те запивав пивом, наливаючи його з бiлої носатки iз позолоченою ручкою. Страви смакували, не–згледiвся, як ум'яв двi сковороди млинцiв. Повiв оком на Палажку — скiльки разiв казав, щоб не пiдкладала. Гетьман повнiв, уже й на коня вибирався важко. Витер рушником короткi, густi вуса, примастив їх пивом i пiшов до малої свiтлицi. Та свiтлиця — для простих прийомiв, там дешевi сiрi шпалери на стiнах, лавки, вкритi рядняними налавочниками, дубовi ослонцi, липовий стiл без обруса, з двома каламарями, на божницi iкони в простому обкладi. Балачку вiв сам. Навiть вiйта не запросив до свiтлицi. Першим став перед ним Пархiм — низенький, схожий на цигана чоловiк у сiрiй свитi i драних чоботях. Вiн розповiв, як покликала його Хiвря, як вiн сiв на коня охляп, а Хiвря сiла на другого, прихопивши з собою вила–трiйчата, як Пархiм наздогнав у лозах Пилипа, скочив на землю, хотiв притримати Пилипо–вого коня, але Пилип ударив коня пiд боки, й кiнь вирвався, проте Пархiм устиг вхопити Пилипа за ногу, й той упав на землю й почав одбиватися, й тодi пiдоспiла Хiвря, й Пилип банiтував її, вигукував, що вона вiдьма, суча дочка, й казав iншi ущипливi слова, а Хiвря собi байодила Пилипа, а тодi Пилип плюнув у її бiк, а Хiвря вхопила каменюку, що валялася пiд ногами, й ударила Пилипа по головi. А вiн, Пархiм, тiльки тримав Пилипа за ногу, щоб той не втiк.

- I не цiлив у Пилипа каменем? — запитав гетьман. В Пархiмових очах чорними крильцями змигнув страх, одначе дивився просто в очi гетьмановi й дрiбно–дрiбно хрестився.

— Не цiляв, не бив, нiякої шванки не завдавав, тiльки тримав за ногу.

— А якщо доведеться дати вивiд на животворнiм хрестi? — ледь примружив очi Самойлович.

— Дам.

Двоє осавулiв вивели Пархiма. Гетьман наказав впустити Дiгтяренчиху. До покоїв зайшла лiтня, огрядна молодиця в зеленiй керсетцi, картатiй плахтi, жовтiй намiтцi, червонолиця, iз залишками не до кiнця облетiлої вроди. Її зеленi, трикутнi очi неспокiйно бiгали, в них схлюпував страх. Одначе вона задзигорiла, заторохтiла, не давши розтулити рота гетьману.

Сторінка 13

Назад Далі

1....11 12...14 15...94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.