Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса
|
|
Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса |
| |
Повернутись по переліку книжок автора Сторінка 11 "У нас на Дону чутка є, — плямкаючи великими губами, рiвним голосом гудiв Яковлев, — що государ на нас, холопiв своїх, нинi по веснi наказав послати на Дон посилку, щоб нас, холопiв його, всiх з Дону збити, по Дону будуть государевi люди городи ставити, i якщо у нас, козакiв, ця звiстка правдивою учиниться, — а принесли, її вiрнi люди- то ми одразу з Дону напишемо вам на Запорожжя, щоб прийшли ви на помiч в лiчбi тисяч десять i бiльше, скiльки зможете, яко у нас з вами давно приговор такий: запорозькi черкаси донським козакам допомагатимуть, i ми, донськi козаки, допомагатимемо запорозьким черкасам, i на Запорогах i в Сiчi один одного в скрутi не полишимо. Й через чутку ту певну посилки своєї прислати вам не можемо, й замисл той, який пiсля моря на Великiм Лузi творили, сповнити теж не можемо".
Сiрко слухав, похиливши голову. Ховав ще одну мрiю, ховав, як рiдну дитину. Тiльки вiн та Яковлев знали, що то за замисел, i тепер навiть розповiдати про нього не було смислу. А виник вiн минулого лiта, як донцi ходили на промисел у море й турки бiля гирла засiдку поставили, тодi донцi по Днiпру пiшли на Сiч i тут струги лишили, поховавши їх по Великому Лузi, тисяча донцiв обсiлися на зиму по зимiвниках, а решта вернулася на Дiн, тодi ж Сiрко мав потаємну бесiду з донським отаманом, i той виповiв усе, що знав, про Симеона, i домовилися вони посадовити оного царевичем на Сiчi й двигонути разом проти бояр i старшин гетьманських. Велику на те покладали надiю, i ось тепер та надiя спливала марницею.
Може, хтось iз старшин i втямив для себе з того листа щось бiльше, нiж вичитав Яковлев, одначе нiчого не розпитували. Погомонiли, позiтхали — життя розставило свої карби, якi несила зiтерти.
По тому Сiрковi довелося ще приймати скаржникiв, бо наполягали. Помер у Медведiвському куренi козак Харко Перепел, лишив у скарбницi сiмдесят злотих, а тестаменту не залишив, з Мельникiвки приїхав син, пiдпарубчак, i допинався тих грошей, а курiнний не оддавав. Сiрко наказав одрахувати на поминальнi обiди — дев'ятини та сороковини — попам на часточку, щоб записали покi–йника в синодиках поминальних та голосно, щиро згадували козака, а решту оддати Перепеленковi.
— Сиротину зобиджати грiх, — мовив суворо i сумно. Ще один козак, супроводжуючи до Полтави чумацьку валку, опорочив у селi вшетечно дiвку, хоч дiвка та була нецнота й козак божився, що вона сама прийшла до нього в комору, наказав висвiдчити посторонками, а по тому ще й пiддати словесному мордуванню в церквi:
"Чини так, щоб нiхто не знав, а не вмiєш — не ганьби Сiчi". Таким робом покiнчив з цiєю справою. Ще один козак, якому завдавали злодiйство, одвiвся присягою; отаман його вiдпустив. А тодi в канцелярiю втелющилося двоє дебелих сiчовикiв, i один з них — Саливон Вовчок — довго галасував, завдавав другому — Викусi Сулiї — слова ущипливi, а за вiщо — Сiрко не мiг утямити. Викуса низенько вклонявся то Саливону, то кошовому й бубонiв одне й те ж:"Лихий попутав. П'яний був — лихий попутав". Врештi Сiрко зупинив Саливона й попросив Сулiю, щоб той розповiв, за що його позиває Вовчок.
— З бiсiвського наущення все сталося, — опустивши долу очi, мнучи шапку, почав козак. — Випили ми аж по двi кварти в корчмi Червонiй i ще пили, а скiльки — вже не пам'ятаю. А тодi посварилися. Багато шкоди чинив менi через свою неуважну губу Саливон, тричi називав мене псом смердючим i тричi перепрошував. Не таюся своїх нестатечних вчинкiв — i я його називав недишкретннми словами, пащекував цнотливого чоловiка, як i вiн мене. Бо ж п'янi були. А як стали пiдводитися, незнарошне напнулися лобами, ii здалося менi, що Викуса цокнув мене навмисне.
— А менi здалося, що з умислу цокнув вiн, — потвердив Саливон.
— З того ж бiсiвського наущення вхопив я його за чуба, а вiн мене. Й попадали ми пiд стiл, i тузували там один одного, i забрав господь у нас розум, надто в мене, i вчинив я Викусi, побратимовi своєму, тiлесну шванку.
— Яку саме? — запитав Сiрко.
— Вухо вiдкусив, — тихо прошепотiв Викуса.
Аж тепер Саливон Вовчок повернувся лiвим боком, i Сiрко побачив, що в нього справдi немає лiвого вуха. Рана вже зажила, червонiв тiльки шрам. Кошовий подивився на одного козака, на другого, i раптом йому сперло подих, i вiн аж похилився з реготу. Вовчок спохмурнiв, а Викуса розгубився.
— Чого ти, отамане, регочеш? — запитав вiн.
— Таж давно мав ти таке вчинити, — витер кулаками очi Сiрко.
— Чому? — здивувався козак.
— Бо ж дурний. Та ще й Викуса. От i викусив вухо. — I раптом серйозно й суворо: — Бо п'яний.
Саливон Вовчок стояв як хмара. Його величезний, кушкою, нiс почервонiв, очi дивилися на отамана неприязно.
— Отамане, а як же менi тепер? — запитав вiн.
— А що тобi? Викуса тебе перепросив?
— Перепросив. I що менi з того?
— Як то що? Вухо ж вiн не пришиє? I я теж.
— Не пришиє, — погодився козак. — А як жити менi? На славi моїй дьоготь. Тепер я наче цехований на тiлi. Яко тi злодiї.
— Всi ж знають… — мовив отаман.
— Знають на Сiчi…
Сiрко замислився. Потер рукою пiдборiддя, покошлав брови.
Кивнув головою Гуковi, котрий аж давився од смiху.
— Пиши.
Писар вмочив у каламар перо.
"Дано цю цидулку козаковi Саливону на те, аби його доброї слави не нарiкали, що вухо втеряв через виступок Викусин, який, п'яний, йому те вухо вiдкусив, цей папiр свiдчить на Сiчi, на полi, в станах козацьких, у слободах; i як помре, то яко шанованого товариша щоб ховано було — для увiрення кожному, хотя чому те знати, сiю нашу грамотку показувати".
По тому, як писалася грамотка, Саливон Вовчок яснiв лицем, а в кiнцi аж просльозився. Подякувавши отамановi за такий рiшинець, обидва козаки пiшли. Отаман пiдвiвся й собi. Чекав, поки писар замкне скриню i оддасть одного ключа. По тому вийшов на вулицю. В кiнцi вулички хилялися постатi скаржникiв. Здалися вони кошовому сiрими й мiзерними. Та так воно було й насправдi. Серед тисяч звитяжцiв траплялися людцi, якi прийшли на Сiч не землю рiдну захищати, а погуляти. Й отако прогайновували життя. Догулювали до старостi. Як оцi двоє. Немає в них нi роду, нi племенi, нi неньки, нi дiтей, i самi вже не потрiбнi нiкому, тiльки не бачать цього. Сiрко зiтхнув. Почував утому, немов пiсля важкої дороги. Проте втома не хилила його до спочинку, хотiлося кудись iти, оддати клопiт дереву або залiзу, розсiяти по водах. Здебiльшого сiдав у човна та їхав у плавнi. Але вони ще стояли холоднi, майже безживнi, молоде життя ще тiльки народжувалося, рвало бруньки й протинало стрiлками товщу води. Зненацька увагу кошового привернули пострiли. Вузькою вуличкою вийшов до сiчової вежi над в'їздом, перейшов мiсток через рiв, у якому текла каламутна вода. За ровом росли осокори, на одному чорнiло бусляче гнiздо. Вартовi стояли бiля поручнiв, дивилися вгору. Сiрко й собi пiдвiв голову — ледве не спала з голови шапка, притримав її рукою. Високо в небi кружляв сиво–крил — раннiй гiсть iз заморських країв, одвiчний мешканець плавнiв, то пришвидшуючи лет, то майже завмирав на мiсцi, ледве–ледве ворушив крильми.
Пострiли лунали за крам–базаром, бiля кузень. Гемонський птах, вiн зовсiм їх не боявся, може, звик до них, звiкувавши бiля Сiчi, а може, оглух на старостi. Запорожцi стояли пiвколом на тирлi, де найчастiше вправлялися в ширмуваннi, по черзi заходили за присiшок, теж вкопаний для вправ, вицiляли птаха. А вiн мовби кепкував над ними, нiкуди не втiкав i навiть не пiднiмався вище. Правда, ширяв високо й так, ледве чи був досяжний для куль. Над луками, над горбами галасувало розлякане, наполохане гайвороння, воно то обсiдалося на землю, то знову Зривалося вгору; одвiку жило на осокорах та вербах понад Чортомликом, старi гiллястi дерева обкиданi їхнiми гнiздами, наче козацькими шапками, — мало бiля Сiчi поживу, але й запорожцi мали для вправ дармову рухливу цiль. Нiякого iншого птаха, опрiч хижого луня та ворон, сiчовики не чiпали Надто райським життям насолоджувались горобцi, були такi куреня ни, що зимою з дня у день сипали для них на призьби просо. Немало перевiв на них пашнi i його джура Лаврiн, горобцi та синицi вертiлися бiля їхнього прикомiрка. Сiрко казав, що вони скоро сiдатимуть їм на голови.
Збоку гурту, дженджуристе поставивши на колоду ногу в шагреневiм сап'янi, стояв Гук, кривив у глузливiй посмiшцi губи. Рiзнi його очi — темнiше i свiтлiше — одверто смiялися, й той їхнiй насмiх був неприємний. I нiхто не мiг стерти з тих вузьких губiв посмiшки, бо лунь i далi плавав у повiтрi, а сам пiдписар поки що не брав до рук рушницi. Й всi знали, якщо вiн її вiзьме, то влучить. Не дивина: помiж запорожцiв ходила чутка, нiби пiдписар стрiляв у хрест. Отож — чортовi в заклад душа, а йому — непомильний стрiл. Здавалося, нащо йому той стрiл? Має iншiе оружжя — перо й каламар! Гук тiшив своє самолюбство, а мав його на цiлий курiнь. I хоч продати чортовi в заклад душу справа богопротивна й страшна i нiхто iз запорожцiв наодинцi з Гуком не захотiв би поїхати в плавнi (й то зовсiм не через те, що вiн брехун i хвалько), але шану, до якої домiшувалась острашка, пiдписарю оддавали.
Сiрко посмiхався в колючого вуса. Вчив пiдписаря стрiляти сам, и добре пам'ятає, як напочатку Гук вбивав шпона, а далi в них закипiла змага, i Гук переводив на порох усi, якi вдалося дiстати, грошi. Сiрковi стало весело. Йому захотiлося, аби Гук влучив. Але в цю мить збоку гримнув ще один пострiл, i ширококрилого птаха нiби кинуло вгору, далi вiн швидко–швидко замахав крильми й полетiв геть. Видно, куля пройшла попiд самi крила, опекла луня гарячим повiтрям, перестрашила.
Лаврiн Перехрест опустив фузiю, з якої курiвся димок, вдавано байдуже розглядав насiчку на курку.
Запорожцi кепкували з невдатного стрiльця, а Сiрко та Лаврiн несамохiть зглянулись мiж собою, й кошовий зрозумiв усе. Ховаючи у вуса посмiшку, примружив око й сказав пiдступно, одначе пiдступнiсть ту вловив тiльки Перехрест:
— А ти, Лаврiне, часом не продав нечистому душi? Бо нам небавом доведеться ставити ще один курiнь — для чортячого племенi.
Козаки засмiялися, а Лаврiн ображено стрiпнув темно–русим чубом з–пiд сивої шапки, одвернувся. Такий вiн завжди: стрiпне чубом, зiб'є на потилицю шапку й мовчки одвернеться або пiде геть. У тiй своїй маленькiй погордi вiн особливо гарний: високе чоло, брови врозлiт, великi очi, а в них чистота i якась добра таїна, яку хочеться осягнути.
Й одразу в Сiркових очах погасли вогники, й вiн навiть пошкодував на свiй жарт. Згадав, що має прощатися з Лаврiном, це ж перед походом козаки вийшли випробувати зброю, одвернувся. Й трохи розгнiвався на себе: не назавжди їде Лаврiн, полiтає Козацьким Полем, пропахне полинами та димом, набере в груди звитяги — вернеться.
Вони разом пiшли обiч розгаслої дороги до брами. Отаман кинув скрадливий погляд на Лаврiна, а той дивився вбiк, на далее зарiччя, сторожовi козаки розкладали там багаття. На правобережних горбах теж манячила сторожа. Козаки їхали повiльно, так повiльно, що, здавалося, залишалися на мiсцi. Отамановi в душi ворухнулася образа, що джура без осмути полишає його, навiть не погомонiли на дорогу. Це була образа старостi, самотностi серед людей. Теплi слова, котрi лежали на серцi, прихололи, й вiн нахмарив кошлатi брови. Вiтер доносив од круч гiркий запах торiшнiх полинiв i вологої землi. Весна йшла навальне.
* * *
Небу, як i людинi, треба виплакатись. Три днi перiщив у плавнях дощ i лютував вiтер. Шипiла вода в протоках. Здавалося, то сичать велетенськi змiї, гинуть i пускають бульбашки. Дуби i вiльхи над Чортомликом скрипiли й стогнали, кришилося сухе дерево i падало на плеса, й вода од кори стемнiла. Сухi, поламанi очерети ворушилися, наче живi, вони хотiли втекти, але хвиля знову й знову валяла їх, старi, обсмиканi, наче дiдiвськi чуприни–оселедцi, мiтелки були мокрi й хилиталися жалюгiдно. Десь за Микитиним Рогом прогримiв грiм, i запорожцi хрестилися: недобра ознака — грiм на нерозвинене дерево. Хвиля вляглася на четвертий день — дала можливiсть послам вирушити в дорогу. З неба сiялася руда мжичка. Одразу потеплiло. Верби та вiльхи. понад Чортомликом стояли чорнi, мокрi, з них капотiла вода, великi краплi густо плюскотiли по плесу. З верб у воду падали якiсь жучки, їх хапала риба.
Бiля грецької хати зiбралося на проводи чимало запорожцiв. Прийшов за звичаєм i Сiрко. Опрiч того, удосвiта до нього прибiг посольський пахолок i сказав, що пiддячий приказу Малої Росiї Семен Щоголєв має до отамана пильну справу. Приймати когось з послiв осiбно кошовому не велiв сiчовий закон, а погомонiти перед далекою дорогою не боронно нiкому.
Годованi вiвсом, застоянi посольськi конi рвали з рук повiддя, харапудились, поривалися куснути один одного.
Дощ припустив знову, люди стали ховатися пiд дашки торгових комор та шинкiв. Сiрко вгледiв серед запорожцiв i Мiюського, хоч той ховався за спини й шапку насунув на самi очi.
Щоголєв вийшов з Грецької хати останнiм, наблизився до Сiрка. Був у козацькiй киреї, величезна кобка падала на лоба. Стали за рогом хати, де начебто дощ був менший. Щоголєв довго ковзав пальцями, намагаючись застебнути бiля лiвого плеча дерев'яного тиблика, але той вислизав. Врештi впiймав, загнуздав мотузяною петлею. З дощем похолоднiшало, з ротiв струменiла пара, танула пiд обнизаною краплями стрiхою.
— Отамане, — тихо мовив Щоголєв, — хлiбний i пороховий пропуск я тобi добуду. Цар укаже гетьману, аби пропускав обози з провiантом, ломовими та нарядними ядрами. Про турок я оповiм государю. Покладаю надiю на бога, що вiйсько на оборону прийде. — Пожував мокрими губами й сказав несподiвано жорстко та непривiтно: — За самозванця ж милостi не сподiвайся. Й не покладайся в цьому нi на чиє заступництво.
— Я покладаюся тiльки на неї, — торкнув рукою шаблю отаман. — Увесь вiк. Сподiваннями себе не дурю. Та й на що можу сподiватися, коли ось ти, посол царський, кажеш ме–нi про запомогу таємно, щоб не чув посол гетьманський. Неначе крадене перепродуєш. Азиж Самойлович не спробує повернути все на своє? Прощай, посол, i пам'ятай, що тi ядра полетять на захист не тiльки моїх дочок, а й твоїх. Кажуть, у тебе гарнi дочки.
Щоголєву здригнулися брови й на мить з лиця сповзла державна суворiсть, воно стало сумне i добре.
— Мав ще сина, та погинув у бою з супостатами пiд Азовом, — сказав тихо. — Повiр, знаю, як потрiбнi тi ядра.
Сторінка 11 Назад Далі Перейти на сторінку: |
|
|
Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом. |
