Бібліотека Страуса - Юрій Мушкетик - Яса

Повернутись по переліку книжок автора

Сторінка 1

РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

Могилу називали Слiпою. Була висока й гостра, одиноко мрiла в степу, накликаючи в козацьких дозорцiв думки про минущiсть життя та неминущiсть слави. Колись вона була обкладена камiнням, але за довгi роки нiздрюватi вапняки пообвалювалися i чи то позападали в землю, чи то їх побрали велети з Громової печери на Днiпрi, де, як розповiдають дiди, жили ще зовсiм недавнечко. Бiля печери й тепер валяється багато таких каменiв. I тiльки декiлька, облизаних вiтрами, потрiсканих од сонця, стримить iз землi коло пiднiжжя могили. А по всiй могилi — бур'ян — не суспiль, а острiвками: буркун i катран, якi до середини лiта вигорають майже до чорноти, а також дрок, воронець i медунка.

У татарський бiк могила спадала полого, в козачий — круто, стрiмко, а наокруж — степ, скiльки око вiзьме. Пожени конем — доскачеш па край свiту. Тiльки в праву руку, сажнiв за пiвтораста позаду, — невеличка рiчечка. Вона тут же й починалася з порослого очеретом та чорними лозами болота в приладi. Козаки називали рiчечку Волошкою, татари — Малою Каїр. Вона кривуляла неглибокою балкою верст двадцять — де розливалася чималенькими плесами, де витягувалась у стрiчку, яку степовий сайгак перестрибував не розбiгаючись, — й тихо та непомiтно впадала в Днiпровий лиман. З макiвки могили видно розсохатi верби над лиманом. Колись на вершечку могили ще лежав велетенськип гранiтний валун, i з нього було видно далi, аж за Днiпро, але його розтрощили блискавицi. Й уся могила теж пощерблена ними. Тут часто блукали грози, важкi та грiзнi, немов тури осiнньої пори. Били й били довгими рогами, й майже всi — в Слiпу, що самотньо мрiла серед степу. Там, усерединi, зiбралося стiльки мертвого вогню, що, коли б хто необачно кресонув, вона б вибухнула й розлетiлася на шмаття.

Принаймнi так думав Сироватка, лежачи на розперезанiм снопi очерету, сховавшись од тягкого ляського вiтру за єдиною уцiлiлою брилою гранiту.

А ще Сироватка думав про того, хто лежав пiд ним, на сподi могили. Хто вiн? Який був? Молодий, старий? Чого лежить отут? Їхав i загинув… Чи помер? Грав конем у степу… Могили, ясна рiч, тодi ще не було. I де вiн зараз: у пеклi, в раю? Чи, може, вiн якийсь нехрист i блукає поза раєм, зазирає через золотi тини? Певно, що нехрист. Це не козацька могила. Дiди кажуть, колись тут, у степу, кочували тiльки орди, дикiшi за нинiшнi. Й куди воно справдi дiваються нехристи? Чи в них є своє пекло i свiй рай? Але ж наш бог не потерпiв би на одному й тому ж небi чужого раю!

Далебi, нi. А кум Шевчик казав, що в нашого бога своє небо, а в турецького, поганського, своє. Ще й буцiмто вони повиходять кожен на свiй край неба, посiдають, поспускають ноги й шкилюють один з одного. (В це Сироватка не вiрить, бо хiба можуть боги уподоблятися сварливим сусiдкам, якi пащекують в кiнцi городу). Ще Шевчик розказував: басурманський бог вельми любить купатися в морi–окiя–нi. Отож одного разу, коли турецький бог, скинувши рясу, вижиро–вував у хвилях, наш бог i каже йому:"От ти хвастаєш, що гарно пiрнаєш, а дна не дiстанеш". — "Дiстану", — каже той."Не дiстанеш", — наш йому. Тодi турецький бог набрав повнi груди повiтря й пiрнув. Наш тодi хукнув на море, й воно замерзло. Виринув з дна поганський бог — i торох лобом об кригу. Валасався доти, доки додумався прохукати кригу. А наш тим часом закинув на десяту хмару його рясу, й хмара попливла з рясою геть. Випiрнув поганський бог, глип — ряси немає."Де ряса?" — кричить на все море."Не знаю", — одвiчає наш, а сам регочеться.

З того часу й увiшли вони в страшний розмир, а з ними й народи їхнi.

Мабуть, оця кумова розповiдь — суспiль вигадка, хоч i в нiй є щось од правди, iстинно–бо: пани б'ються, а в мужикiв чуби трiщать.

"Прости, господи, що согрiшив", — щиро розкаявся, ще й перехрестився на тому Сироватка. А проте грiшнi думки не полишали його й далi. I не йшов з мислi поганин, який лежав пiд ним на сподi могили.

Може, вперше пропливло отак близько в думцi чуже життя й заклопотався чужою душею.

Сонце, щойно викотившись iз божої кузнi, пливло понад зеленими мирськими плавнями по чистому, мов озерна вода восени, небу й пригрiвало зовсiм не по–весняному. Тепло, затишно Сироватцi пiсля холодної ночi, солодко йому крiзь дрiмоту думалося. Про того ж таки поганина, про його неприкаяну душу. Мабуть, вона таки в раю. В їхньому, поганському. А чи схожий той рай на наш, християнський? В раю завжди сонячно й затишно, i походжає по ньому бог, пильнує порядку.

В цю мить вiн бачив бога зовсiм близько. Як свого дiда Корнiя. Отакий вiн, з бiлою бородою, добрими очима в зморшках, у липових личаках, iз кобзою в руках. Сидить на небеснiй призьбi, над якою висять вiночки цибулi, славить пiснею ясний свiт.

Козак Сироватка побожний. Святобливий. Розмовляючи з богом, вiдчував, як нiби легенький вiтерець пробiгав у душi. Почував справжню святiсть, i чистоту, й чиннiсть усiх божих помислiв, почував себе не рабом, а нiби молодшим пiдпасичем у мудрого ватага. Сам, без бога, давно б загинув або здичавiв у цiй пустелi. Одначе ж у своїй святобливостi не сягав за межi, де починається власна безконечна малiсть, мiзерне приниження, панiчний страх, а то й вiчний самообман душi. Вiн не боявся бога. Слугував йому, радився з ним i сам намагався пiдказати молитвами, як содiяти, щоб краще жилося козацькому люду, з якого боку заступити край од супостатiв, коли послати дощi, а коли поберегтися з блискавицями, аби не спалили дотла степу. Щоправда, бог не вельми дослухався до його молитов: позаминулої осенi Сироватка ледве вихопився конем до лиману, степ палав од Кизикермена до Перекопа, згорiла Сироватчина куга i весь риштунок, — то, мабуть, через те, що не вiн один, а надто багато їх шепоче йому у вуха молитви. Та й шепочуть не водно. Бог повсюдно втручався у Сироватчинi сфери, а Сироватка не боявся забрести мислiю в божi. Як оце ниньки, коли намагався одгадати: християнський i басурманський рай розкинулись в одних i тих же кущах чи шумлять тi кущi нарiзно? Твердо Сироватка знав одне: i на небi, й на землi має бути лад, за яким хтось наглядає. Бог пильнує свого. Сироватка — свого, маленького, що входить у той, великий. Сироватка жив у повнiй злагодi з собою i з тим мiсцем, яке визначили йому бог i доля. Життя його злиденне, ще й на краю погибелi, але в усьому тому був свiй лад, свої мiрки, свiй закон. I того закону, вiчного, правiчного, що невiдь–яким чином i звiдки увiйшов у нього, Сироватка нiколи не переступав. За тим законом жив вiн, жила синиця на в'язовi за його кугою, i рись за балкою, i сокiл–боривiтер у небi, i змiї жовтобрюхи за могилою. I жило десь там, за його спиною, товариство, чий спокiй вiн захищав. Ходило по своєму кругу сонце, i ходив за ним Мокiй Сироватка, нiде й нi в чому не переступаючи його законiв, а також законiв совiстi, давнiх звичаїв, якi уклались в його душi в свiй особливий лад. Переступи його — i все зруйнується, розлетиться на шмаття сама душа, й тодi загинеш сам. I все те у божiй волi, а знати її людям заказано.

Воно трохи й страшно швендяти навiть мислiю по божiм обiйстю: ще шелехне з‑за куща дрюком якийсь архангел, але ж вельми хочеться козаковi бодай краєм ока зазирнути в господнiй дiм, — либонь, не дiм, а палац, ще й з колонами, як у пана Казановського, — бо той дiм, на велике Сироватчине переконання, стоїть посеред раю, куди попаде й сам Мокiй. Попаде безпремiнно, бо вiн же боронить божу правду щирою молитвою i шаблею, не їсть у пости (частенько не тiльки в пости) скоромного, не оскверняє бiлого свiту поганими словами i оковиту п'є лише на свята та, як трапляється, на дармiвщину. А хто тепер пригостить на дармiвщину! Таке, либонь, буває на небi, та й то не скрiзь. Нi, там зовсiм не вiльно пити. Не вiльно чи, може, й не кортить?.. Мабуть, не кортить, дадуть чоловiковi якоїсь нуди, i вже його верне од самого духу горiлчаного. У бога з цим дiлом строго!

I знову крiпко задумався козак. i справи небеснi заступили Сироватцi справи земнi. I Сироватка на ту мить забув, що вiн — очi Слiпої. Що минулого тижня кудись подiвся бекет у Червоних Лозах. Увесь бекет, всi троє козакiв. Отак — щезли, немов i не було їх. I забув про засторогу козакiв з Тавинської залоги, якi казали, що в ногайських кошах помiчено якусь товчiю. Правда, вони теж не сподiвалися ногайського набiгу. О цiй порi ординцi походом не ходили майже нiколи — безкорм'я для коней i важкi переправи через рiки стояли їм на завадi.

Сироватка тiльки тодi стрепенувся, як по його грудях iзнагла прокотився якийсь згук, а на гострому зламi каменя почулося тонке гудiння. Здавалося, над могилою ширяє важкий свистокрил. Сироватка рвонувся, але якась владна сила зупинила його, не дала схопитися на ноги. Вiн тiльки зiп'явся на руках i виглянув з‑за каменя. Сiрий, столочений снiгами, але вже пiдмальований зеленим i червоним степ на обрiї мовби ворушився, мовби напливав на могилу, тремтiв i гойдався, мов перетягнена басова струна на кобзi. Це був той згук, що пролетiв крильми свистокрила.

А той, що зачепився за гранiтний гостряк, уже тремтiв, як стонадцять тулумбасiв, гудiв i дзвенiв, аж стогнала могила. Вiн бив Сироватцi просто в груди, душив i втоптував у землю. Татарський чамбул, котрий обтiкав Слiпу злiворуч, був так близько, що Сироватка навiть бачив витягненi вперед запiненi горбоносi морди коней, i ощиренi й нiби закам'янiлi обличчя ординцiв, i навiть довгий малахай у руцi ватага.

В одну мить Сироватка з жахом зрозумiв: уже не подати знаку. Вiн просто не встигне запалити порубану й складену на купу по той бiк каменя степову грушку, облиту смолою. Татари добудуться сюди швидше, нiж вiн висiче iскру на трут. Либонь, вони знали, що на могилi сторожа, й ця їхня передова залога мчала просто сюди.

Страх холодним списом встромився козаковi в живiт. I одразу там запекло, гарячий вогняний клубок поповз угору. Все тiло налилося тим страшним вогнем. Тисячi шабель розтинали козаковi серце, тисячi куль пронизували голову, i все то шаблi та кулi побратимiв, яких наразив на смертельну небезпеку. Коли б то знав ранiше, сам би попросив їх покарати його.

Вiн жорстоко ошукав товариство, котре поклалося на нього, довiрило йому свiй спокiй, своє життя, свою честь. I не буде йому прощення нi на цiм, нi на тiм свiтi.

Не пам'ятав, як сталося, — жива душа хотiла жити, — що не чекав смертi чи полону на макiвцi Слiпої, а покотився вниз. Геть з лисого горба, в бур'ян, куди ще не сягнули очi татар. Котився по крутому козачому схилу, хоч вiдав, що там теж нема порятунку.

Вiн уже майже долiтав низу, як руки раптом занурилися в щось м'яке. Ще сам до кiнця не осягнув, що це таке, думка про рятунок забiгла наперед, кудись вела, кудись штовхала. I враз Сироватка пригадав: це — лисяча нора. Стара–старезна й широка, як татарський мiх. Козаки казали, що в нiй живе старий лис. Скiльки дозорцiв з нудьги полювало за ним, а жодному не вдалося влучити.

Сироватка нiколи за лисом не полював. Та хай би це зараз була нора не лиса–перевертня, а самого дiдька, вiн би, мабуть, спробував шукати в нiй порятунку. Бо в цю мить у його головi, нехай i кволо, нiби iскорка в затухлiм жаревi, спалахнула надiя на покуту перед товариством, вернула до життя. Вiн посунувся в нору, руками, головою, плечима розривав, розгрiбав її, втискувався, мов бурав у дерево. Добре, що був не широкої костi й схуд за зиму, як байбак. I все ж шкодував, що не скинув лихеньку кожушину; застiбки на нiй обiрвалися й вона збилася на спинi, не пускала. Вiн ще раз крутнувся, й кожушаний горб опинився десь збоку, а сам Сироватка просунувся ще на пiваршина вперед. Сорочка розiрвалася, i вiн вiдчув голим животом холод землi. Пiсок рипiв йому на зубах, а горлянку стисло, немов туди запхали добрий вiхоть сiна. Густий сморiд бив у нiздрi, спирав подих. Сироватцi здалося, буцiм вiн заповз не в лисячу нору, а в смердючу геєну.

А зверху вже стояла гупотнява, по його спинi, по головi товклися копита й на мить вибили всi думки, лишився тiльки страх смертi, страх полону. Сироватка пiдтягував ноги, йому здавалося, що вони стирчать iз нори, що вiн сховався, як пiдстрелена дрохва, котра пхає голову в кущ, а сама — на виднотi.

Могила гула, могила стогнала, здавалося, що озивається хтось на сподi, й долинав згори приглушений земляною товщею джеркiтливий гомiн. Раптом затупотiло зовсiм близько, й Сироватка несамохiть ввiп'явся розчепiреними руками в землю, йому здавалося, що його ось–ось схоплять за ноги, поцуплять нагору. Але того не сталося. Зненацька зверху щось ляснуло чи стрельнуло, й задвигтiла могила, мабуть, той тупiт було чути аж у пiдземеллi, й гомiн стрiмко покотився прiч. Але не встиг вiн оддаленiти, а Сироватка спам'ятатись, як знову задвигтiла земля, тепер уже дрiбно–дрiбно, немов її струшували десь скраю й воднораз розгойдували з боку на бiк, посипався на Сироватку пiсок, а в смердючiй глибокiй темрявi почулося хрипке гарчання. Степ двигтiв, i двигтiла могила, й тремтiв у її чорних нетрях козак. Але тепер вiн гаразд тямив усе, що коїлося там, нагорi. То йшла орда. Вiн, Сироватка, впустив її зi свого дозорського ока й за те має каратися, гинути в оцiй смердючiй норi. Мо', вже й не вилiзе звiдси! Бо ж он як убуравився! А мусить видряпатися й спробувати обернути бiду бодай на пiвбiди. Ось тiльки притихне тупiт, ординська хвиля перехлюпне через могилу… Сироватка напружено вслухався, а земля вiддавала йому всi луни од копит, що сунули над ним, бо на ту мить був її полоном, її часткою. Та ось стала влягатися хитавиця, й гуркiтнява злилася в один гул, що вiддалявся, — так гудуть зоддалiк днiпровi пороги. Сироватка вперся руками в землю й спробував вилiзти нагору. Натискав щосили, чеберяв ногами, рвав плечима — нi руш. Здавалося, що його тримала чиясь мiцна, нещадна рука. Холодний пiт пойняв Сироватку. На мить вiн подумав, що не треба було отак запанiбрата розмовляти з тим, на сподi, спогадувати нечистого…

Але Сироватка таки зборов холодний тремтливий дрiж, не дав вiдчаю заволодiти ним. По хвилi, по короткому розмислу вiн повернувся трохи набiк, витягнув уперед руки й, впираючись у горiшнiй бiк нори, посунув назад. Вилазив з кожуха, вилазив з кунтуша, лишаючи їх на загнiздок лисовi. Закоржавiла од смоли сорочка задерлася на голову, й вiн, коли вилiз, у першу мить не побачив свiту. А тодi проклiпався, стягнув з очей заволоку й притьма, ледве оглянувшись на татар, що саме оминали далеку балку, подерся нагору. Вiн гарячкове стягував розкиданий по всiй могилi хмиз, згрiбав очерет, стопкував усе на купу.

Страх ще раз гострою шаблею брийонув козака: Сироватка шукав у кишенi штанiв кресало й не знаходив. Тодi спохопився, помацав — кресало крiзь дiрку в кишенi посунулося аж у чобiт, роззувся i знайшов його.

Трут загорiвся не вiдразу: в оцiй шарпанинi, в оцiй крутнi у норi обтерся надгорiлий крайок вивареної в селiтрi губки, й iскрi нi за що було зачепитися. Врештi губка задимiла, зачадiла. Сироватка пхнув її у клоччя й замахав руками, як вiтряк крильми. Тiльки тепер знову подивився вдалечiнь. Татари ледве бовванiли на обрiї. Здавалося, то комашиться мурашня.

Аби вогнище розгорiлося швидше, козак здер з себе просмолену од нужi сорочку й пхнув її поверх соломи. Й вогонь справдi спалахнув i загоготiв, як божевiльний чорт. Червоне купайло затрiщало, а смола зашипiла й метнула вгору довгий чорний рукав. Аби було ще бiльше диму, Сироватка назгрiбав прiлої соломи, вологого бур'янища й теж кинув на купу.

А тодi взув на праву ногу чобiт i втiкав сам. Його землянка на березi Волошки обплетена дерезою, пищальником, жостером, оточена чорнокленами й дубами, її не добачиш i за два кроки, але вiн, однак, не залишився в нiй. Тiльки схопив iз сплетеної з лози примостки стару кожушину, якою вкривався на нiч, натягнув на посинiлi ребра й побiг до болота. Там у нього була схов'ана мiж купиння липова довбаночка.

Стояла висока весняна вода, й острiвцi зараз були майже всi позатоплюванi. Сироватка привеслував до одного з них, заштовхався довбанкою у густi лози та сухi, покляклi й поламанi торiшнi очерети й лiг на дно. Вже не пiдводив голови, знав, що звершив усе, а виглядати — небезпечно, мiг котрийсь iз ординцiв вiдстати чи лишитися в дозорi. I через те вже не бачив, що чинилося довкола.

Хисткий стовп його курява кинув татар у панiчне сум'яття, збив з пантелику, вони закружляли в степу, як сполохане гайвороння. В одну мить злетiлися докупи аги i калги, нуреддик–солтан викинув над головою руку iз зеленим значком, заверещали алай–чаушi, й орда розлетiлася, розсипалася на сотнi ручаїв, й потекли вони назад, у кримську сторону.

Кiлька ватаг пролетiло й повз Слiпу. Сироватка чув тупiт прудких татарських коней. Його змагало бажання подивитись, але вiн подолав його. Лежав i лежав, руки й ноги йому помлiли, спину сковувало крижаним холодом, але терпiв. Чмокала об човен простудна хвиля. Сироватцi здавалося — просто лизала його голий бiк. Перед очима манячила рясна гiлка верболозу в довгих жовтих сережках, десь у кущах тахкав селезень i йому радо вiдповiдала кряква. Коли в степу зринав тупiт, вони замовкали, стихав — починали перемовлятися знову."Тут смерть ходить бiля горла, а вам кортять любощi, щоб ви повиздихали", — вилаявся спересердя, але полохати не наважився.

А небо стояло синє, високе, тiльки холодне, в ньому мовчки, без крику тяглася вервечка чапель. Чаплi згори бачили човника й козака в ньому. Сироватка з острахом подумав, що птахи можуть виказати його наглим криком, шугонути убiк, закирликати, — то для татар певна ознака, — але вони втомлено й повiльно махали в небеснiй блакитi крилами.

Сплили з Сироватчиного зору чаплi, низько, над самим озерцем, профуркотiв табунець чирят, що були наче зв'язанi мотузочком, погналася з крякотом за гавою степова чайка — ганяла од болiтця, — шугала вниз одна, сiпалася за нею й друга, — також зникли, а далi — холодна й тверда тиша. Вiн лежав у нiй, немов у домовинi.

А потiм прилетiли з лиману бiлi чайки, загаласували, закружляли — ловили на трав'яних вiдмiлинах дрiбне риб'я, якого там була гибiль, а наївшись, пожирувавши, обсiлися на сiрiй косi й сидiли там довго — мовчазнi, як знаки долi. А може, подумав Сироватка, це й були бiлi душi тих козакiв, що погинули на галерах та в чорних турецьких темницях. Прилетiли зарадити ще одну бiду. Вони всi iзнагла зiрвалися й полетiли, мовчазнi й врочистi, не полетiли — потягли до лиману, а натомiсть явилися живi козацькi душi.

Одначе, коли кiнськi копита загупотiли бiля могили (стукiт був одмiнний вiд того, що ранiше, — конi йшли легкою риссю й були кованi), Сироватка не пiдвiвся. Й навiть тодi, коли над Волошкою пролунало голосне"пугу, пугу!"та по сухих очеретах рiзонув веселий свист, не одгукнувся. Були серед татар вдатнi й на такi мудрацiї, а то й перевдягалися в козацьке, сiдали на козацькi конi.

Копита чавкотiли вже понад самим болiтцем.

Сироватка чекав, коли загомонять запорожцi. Й вони загомонiли.

— Погинув Мокiй, — мовив один, а хто саме, Сироватка розпiзнати не мiг. — Мабуть, вхопили, коли тiкали назад.

— Достойний був козак, — обiзвався Гришко, осавул Тавинської залоги. — Правдивий, богобоязливий. Треба справити поминки по його душi.

— Поклав свого живота за товариство. Востаннє прислужився йому, — казав далi перший козак. — Нiби непоказний на взiр i вдачi сумирної, а от же звитяжний. Царство йому небесне, прийми його безгрiшну душу в сади свої…

Тi слова розтiкалися Сироватцi по душi, немов солодкий мед. Тепер умисне не поспiшав вилазити зi сховку, кортiло послухати ще. От коли б тiльки не квапились одснлати на небеса, не прилучали до небiжчикiв…

- I як вiн їм дався на влови, — прогудiв Кайдан, козак велетенської статури, круглолиций, грiзний з вигляду. — Пронозливий же та хитрющий. Може, затаївся де? Вiн такий, зашиється — з собаками не знайдеш.

"Бий тебе сила божа, який вреднючий", — вилаявся Сироватка в думцi, а що далi лежати не випадало, боявся почути з ядучого Кайданового язика ще якої бридоти, вiдгукнувся:

Сторінка 1

Далі

2 3...92 93 94

Перейти на сторінку:

Всі твори, представлені в розділі БІБЛІОТЕКА сайта www.straus.net.ua, взяті з відкритих джерел. Авторам, котрі бажають або не бажають бачити свої твори на цьому сайті, необхідно написати нам звідси. А роскомнадзору йти слідом за руським ваєнним карабльом.